Биті є. Книга 2: Макс

Непогано для початку життя в режимі подвигу. Роздягся до трусів… У целофановий пакет акуратно склав дріб'язок із кишень — портмоне, ключі… Хотів було прихопити з собою мобільний, та Дон мовчки забрав його, відключив…

— Щоб діда вереском не дратував, — пояснив, вкинув до пакета. — Чоботи взувай.

Макс насупився… Вдягав чуже сіре, зиркав на провідника.

— Взуття не мінятиму. У своєму піду. Можете перевірити — нічого у черевиках не сховав.

Дон саме закінчує перевіряти рюкзаки. Один вдягає на плечі, другий кидає Максові.

— Ти у цих тапках за годину ноги зітреш.

— До цього дня не жалівся.

Дон киває, мовляв, ну-ну… Підхоплює Максові чоботи, прив'язує до свого рюкзака.

— Ну, що? З Богом? Намет не забудь… напарник.

Дитині асфальту, стрижених газонів і мощених стежок цікаво лише перші п'ять хвилин. Суцільна темрява ріже очі, а треба вдивлятися, хоч вмри, бо Дон суне хащами навпростець — гілки хльоскають по щоках, ями-капкани хапають за п'яти, хоч від хатинки — Макс обертається, чіпляється розгубленим поглядом за тьмяні вогні, що ще жевріють вдалині — праворуч у гори розчищений шлях.

Чому… не попередили?! Про чужий одяг, несподіваний початок випробування божевільним нічним безглуздям… Важкий рюкзак і намет, що обривають плечі. Чому намет не несе Дон?! І чому для клієнта не передбачено ліхтаря?! Він заплатив!

У Дона на лобі, на широкій резинці, що вона обручем на голові, потужний ліхтар. Лупить метрів на десять.

— За мною йди крок у крок.

— Міняймося, — пропонує Макс. — Я тобі намет, ти мені ліхтар.

Про звичне “ви” забуто. Обставини миттєво викреслюють із лексикону все зайве.

Дон зупиняється, повертається до Макса. Дона не видно — ліхтар сліпить очі.

— Ні.

— Чому?

— Мені намет ні до чого. То ти без нього не зможеш. І ліхтар тобі — як кобилі п'яте колесо…

— Нога… П'ята нога!

— Однаково. Куди поведеш?

— Однаково…

— Ні, — відрізає. Відвертається — оп! Темрява райдужними колами. — Ти менше базікай… — і пішов.

— Чому?

— Скоріше здохнеш…

А що — мовчки здихати краще?! Раз… Два… Крок. Один крок — дві секунди, якщо зважати на час, що він потрібен, аби роздивитися, куди ступиш далі. Тридцять дев'ять, сорок… Вони йдуть лише двадцять хвилин? Здається, вічність… Навіщо? У всьому ж має бути сенс. Навіть у виживанні. От цей нічний кидок… Яка мета? Запитати у Дона?

У голові тези зі шкільних програм соціалізації: встановити контакт, завоювати довіру, знайти аргументи для подолання конфлікту. А тут зараз конфлікт? Здається, внутрішній… Спочатку у собі розібратися. Макс що повинен обрати: довіритися Дону і йти? Чи змусити Дона довіритися Максові і наполягти на власному плані. А у чому план? Зупинитися! Відпочити. Дочекатися ранку. І тільки потім віддати Донові віжки.

— Стій!

Бац — ліхтар в очі.

— Що?

— Перекур.

— Ні!

Бац — темно! Дон простує далі…

Макс тупцює на місці. Обертається туди, звідки йдуть — вогнів далекої хатинки як не було. Зиркає на Дона — світло ліхтарика ледь видно попереду. Ще кілька бездієвих секунд — один посеред хащі.

— Зачекай! — лупиться услід. Так, так… Для встановлення контакту і т. д. потрібні сприятливі комфортні умови… Зараз, здається, не час.

Ноги, плечі… Навіщо?! За годину роздратування поступається місце відчайдушному розпачу. Дідько, мамо… Ноги зіпріли в дорогих теплих черевиках, п'яти печуть вогнем, кожен крок уже не дві — три секунди. Центр тяжіння змістився в район дупи, плечі вигнулися назад — рюкзак + намет. Гілки в пику. Темно. Пити…

— Дон!

 — Я!

— Я… уже не можу… — сидить на землі, економить на словах. Випростовує руку, набирає у долоню снігу — до рота.

— Ні! — Дон оперативно вибиває з Максової долоні сніг, скидає свій рюкзак, дістає флягу з водою. І поки Макс похапцем ковтає, знімає з його плеча намет — собі на спину.

— Відпочинь… Отямишся, доженеш.

Що?! Та він здурів?!

— Ти… Не смій…

— Менше базікай! — нагадує Дон, спокійно суне у темряву.

Скотство! Та скотство ж! Макс не зводить очей з блимаючого світлячка — усе далі, далі. Страх підкидає — йти. Хапається руками за гілки, підводиться на тремтячі зранені ноги. Йти, йти… Куди там… Коліна підгинаються — досить! Ні, йти! Крок, другий… Переляканим поглядом у темряву — де ліхтар? Темно…

— До-о-о-он! — кричить щосили.

Тихо.

— До-о-он! — біжить туди, звідки останній раз бачив ліхтар, сам не розуміє, як ноги несуть. Розмахує руками — гілки геть, ротом повітря… — До-о-о-н…

Під ногами повалена сосна. Дідько! Геп!??? А-а-а-а… Так скоро?.. Сніг теплий. Темрява зручна, як сонцезахисні окуляри для підбитого ока. Дерева розгойдують небо — а там ні натяку на білий день. Так скоро?..

Страх кудись подівся — нема коли страхами бавитися. Несподіваний спустошений спокій м'якою серветкою на серце — прийми… Ніч, ліс, гори, сніг, пухирі на п'ятах, рюкзак, життя… Поговориш про них, коли повернешся. А раніше — який сенс?

Макс проганяє думки — зайві. Встати… Лише сідає. Привалюється спиною з клятим рюкзаком до поваленої сосни. Рюкзак покинути! Без нього зможе дошкрябатися… До людей.