Биті є. Книга 2: Макс

— Боюся, не встигну. Доведеться з'їздити додому по паспорт.

— Далеко?

— На Троєщину.

— Добре. Чекаю на вас о дев'ятнадцятій. В офісі. — Макс уже хотів було покласти слухавку, та запитав навздогін: — А Дора вдома?

— Тільки-но повернулася. У фонді Юлії Скачко допомагала, потім містом гуляла.

— Навіщо?

— Вчиться…

— Чого?

— Не боятися ходити сама.

— Розумно, — Макс відрубав зв'язок, знизав плечима, пробурмотів із прикрістю: — Ну?.. І чому в моїй квартирі повинна жити Дора, якщо вона й досі не моя?!

Дора складала до скарбнички пам'яті тільки ті дні, коли її очі бачити Данка. Інші минали — анонімні, безликі, без числа, роду-племені, місяця.

Коли вдруге вирвалася до фонтану в Маріїнському, дістала смартфон, що в ньому вже написала заздалегідь: “Не можу розмовляти з тобою мовою жестів”, віддала Данкові. Дивилася на нього, чорні очі наче в калюжі втопилися: зрозумій. Він прочитав, розгубився.

— Чому? — спитав спантеличено.

— Бо я… я… — долонькою від губ до серця тими руками безпорадно. Ну, як же він не розуміє! Дора не хоче із ним бути німою і глухою. І утекти від Данка не може. Така-от біда.

Данко сідає на край фонтану, дивиться на Дору.

— А ми… щось вигадаємо, — запевняє оптимістично. — Добре?

— Добре, — киває, сідає поряд.

Данко обіймає її, і вони так сидять, геть несумні, схвильовані і замріяні, і тільки Данко все скошує на Дору очі, приголомшено розглядає прозору шкіру, чорні вії, пухкі вуста, прямі, мов намальовані, брови. Данкові мало знати, що в нього є Дора. Данкові повсякчас треба дивитися на неї, і він нічого не може із цим вдіяти.

Отямлюються, коли джинси примерзають до лавки біля фонтану. Данко підхоплюється першим. Тягне Дору до кав'ярні біля “Арсенальної”, де в самому куті, коли б не зайшли, один і той самий столик завжди порожній. Ніби тільки для них.

Гарячий чай тим гарний, що гріє чашки. Вони обхоплюють їх змерзлими долонями, усміхаються однаково, бо думають про одне й те саме: ну чому ми сиділи на морозі, поки не померзли? Ми ж могли прийти сюди раніше і не трусилися б зараз, як зюзі?! Хтозна — знизують плечима одночасно.

— Ти думала про фонтан? — питає Данко.

— Так, — киває Дора і сміється.

— Ми дурні…

— Так…

— Завтра — нізащо…

— Так…

Данкова рука торкається Дориної долоні, і все зникає. Чай прохолов, офіціанти супляться, а вони все сидять і дивляться одне на одного, аж поки в Дориній кишені не починає репетувати мобільний. “Час додому, пані Доро!”

Дора похапцем підхоплюється, знизує плечима, а Данко ще сидить, дивиться на неї і, коли вона торкається його щоки — підемо? — шепоче:

— Я не хочу… без тебе.

Дора чує. Сідає, притиснувши до грудей теребовлянську торбу, безпорадно опускає голову, киває: “Я теж…”

Одного разу чай ще не охолов, офіціанти ще не психували, коли до кав'ярні зайшли двійко хлопців. Уздріли Данка, загиготали:

— Дане! Чувак! Де ти пропадаєш?!

— О, Кінь… Гарик. Привіт! — розгубився Данко.

— Привіт, чувак, — сказав Гарик, присів біля Данка.

Кінь підсів до Дори.

— Привіт! — дивився на неї зацікавлено. — Як тебе звати?

Дора прилипла до стільця, безпорадно зиркнула на Данка й опустила голову. Аби не чути. Данко насупився.

— Це Дора, — сказав приятелям.

— Доро! А чого ти така сумна? Він тебе ображає? — Кінь, певно, був ще тим мачо. Нахилився до Дори, постукав пальцем по плечу. — Альо, гараж!

— Кінь, іди в жопу, — Данко ухопив хлопа за руку, смикнув до себе. — Якого лізеш?!

— Та спокійно, Дане! Я просто хочу привітатися з твоєю подружкою, — щиро здивувався Кінь.

— Не треба!

— Чому? Гарик! Скажи йому…

Гарик зиркнув на насупленого Данка, на обуреного Коня, на тремтячу в куті Дору.

— Погнали, Кінь… Ми заважаємо.

— Сидіть, ми вже йдемо, — Данко встав, простягнув Дорі руку. — Доро. Ходімо…

Дора підвелася, та, аби вона змогла вийти, Кінь мав встати і пропустити її. А Кінь сидів. І дивився на Данка зухвало.

Гарик сіпнув Коня.

— Кінчай дурити!

— А не хочу! — уїдливо усміхнувся Кінь. Підняв очі, увіп'явся в Дору. — А попросити?

Дора закусила губку, полізла до торби.

— Кінь! Встань! — тихо й люто попросив Данко.

Кінь було уже випростав руку, аби пояснити Данкові, як він недобре поводиться із друзями, та тієї самої миті Дора дістала з торби електрошокер, зиркнула на Данка відчайдушно — прости! — штрикнула шокером у голу долоню Коня, натисла кнопку: хлопець зойкнув і впав на підлогу. Дора похапцем переступила тушку, заспішила до виходу, озирнулася до Данка і не втрималася…

“Я побігла… Запізнююся… Прости!” — залітали руки. До дверей.

У Гарика відвалилася щелепа.

— Дане… Вона німа?..

— І що?! — визвірився Данко, штовхонув Коня. — Козел… — Побіг за Дорою вслід.

Наздогнав аж біля стадіону “Динамо”. Забіг наперед, ішов перед Дорою задки, заглядав у мокрі очі, говорив гаряче:

— Ти помиляєшся! Ти помиляєшся, Доро! Не бійся! Говори! Говори своїми руками! Мені подобається! Не ховайся! Не треба. Хай усі знають!

Зупинився. Дора зробила ще крок, наштовхнулася на Данка. Завмерла. Він обійняв її, притулив до себе, витер сльози, і так завмерли — стояли-тремтіли, хоч старенький Дорин мобільний тричі істерично сигналив: “Макс їде!”, “Макс вдома!”, “Та де ти, Доро?!”