Биті є. Книга 2: Макс

А вранці, коли будильник верещав о шостій, підхоплювалася із заплющеними очима, відкривала їх вже від прохолодної води у ванній, дерла щіткою ясна, остаточно просиналася, роздивлялася власне відображення у дзеркалі, зітхала, трохи видавлювала на долоню якісної тональної пудри “Guerlain” і умовляла себе: “Так треба, Свєто”.

Працювало! У свої сорок два Світлані Діброві було чим пишатися. Робота цікава, заробляє нормально, і син, слава Богу, не в тата вдався. Після школи вирішив одразу не вступати до інституту журналістики, попрактикуватися фоторепортером. Світлана Сергіївна виділила синові одну з редакційних камер, і Данко Діброва з гордістю причепив на улюблений розтягнутий светр бейдж “Преса”.

— Ти з ним і спатимеш?! — іронічно насміхалася, коли увечері на кухні Данко хапав зі сковорідки гарячі млинці, запихався ними біля плити і весь час поправляв бейдж за светрі.

— Свєто Сергіївно… Я тебе прославлю, — обіцяв Данко з повним ротом.

Журналістка любила, коли син називав її Свєтою Сергіївною, То був знак їхньої дружби і довіри. Якби не Данко, чи вистачило б жінці сил щодня вперто повторювати собі: “Так треба, Свєто”.

А “треба” тягло редакторку, як швидка трійка легкі сані. Другого січня вранці народ після новорічних забав ще тільки розсолом відтягувався, а Свєта Сергіївна при повному параді вже літала кухнею — Данкові сніданок, закинути білизну в пральну машину, викликати таксі, щоби не запізнитися на “літучку”, віднайшла у шухляді старий мобільний телефон.

— Дане, у мене новий смартфон глючить, — зазирнула до синової кімнати, розтормошила. — Віднесеш до сервісу?

— А ти з чим? — спитав Данко.

— Старий ще не викинула. Віднесеш?

— Звичайно.

Свєта Сергіївна згадала про новий смартфон за тиждень з гаком.

— Як там мій апарат? Остаточно здох чи полагодять? — запитала сина.

Сидів на кухні над чашкою чаю, не пив — де був?

Данко насупився. Зашкріб нігтем по скатертині.

— Ма… Я його дівчині одній віддав, — сказав ніяково. — Ну… Так треба, Свєто…

Якби ж він тих останніх слів не казав! Редакторку зачепило, як підводну водорість якорем, потягло.

— А… У неї немає мобільного?

— Не знаю. Певно, є.

— І…

— Я номера не знав.

— Якого номера?! — Свєта Сергіївна дуже старалася не вибухнути.

— Номера її мобільного. Я не знав номера її мобільного. Тому дав твій… Щоби… писати їй.

— Ти… здурів?! — вигукнула мати так гучно, що у чашках чай захвилювався.

— Ма… Так треба!

— Кому треба?! Мені — не треба! Ти знущаєшся? Ти більш безглуздої брехні вигадати не міг?! Як я не знаю чийсь телефон, то я просто питаю: який у вас номер?! І мені відповідають…

— А вона не може…

— Чого вона не може?

— Розмовляти… Вона німа.

Редакторка вже готова була вигукнути: “І що?!”, та слова, як факт, не були для Свєти Сергіївни порожнім звуком. Завмерла, а у вухах хтось радіостанцію улюблену шукає… І зайве питати.

— Мам…

А! І голос у нього змінився. Не тільки над чаями літає.

— Свєто…

— Як її звати?..

— Дора… — підхопився, за ноутбуком побіг, приволік на кухню за мить, розкрив, віднайшов репортаж з різдвяного балу. — Ось… Це вона…

Зі світлини на Свєту величезними чорними очима здивовано дивилося тендітне дівчатко. Майже дитина. Данко вихопив її тієї миті, коли статусні гості почали битися за ковдри, — спостерігала з-за плеча Макса Сердюка уважно і приголомшено за огидною метушнею. “Одрі”, — несподівано розчулено подумала редакторка.

— Така маленька… — прошепотіла обережно. — Років п'ятнадцять?

— Дев'ятнадцять! — вигукнув Данко. Розсміявся. — Старша за мене! Уявляєш?!

Не уявляла! Данко давно заснув, за вікном посірішало холодне зимове небо, а Свєта Сергіївна все сиділа на кухні — курила, переставляла з місця на місце порожні чашки, шкрябала скатертину в тому місці, де раніше її колупав син, знову курила, переставляла чашки і геть не розуміла: що ж тепер робити? Коли мети нема, не збадьориш себе остогидлою мантрою “треба”…

Якби ж то сталося не з її сином. Відповіді б знайшлися. Двадцять років у журналістиці Свєта Сергіївна вела виключно соціальну тематику. Посеред ночі розбуди, без зупинки пояснить: про пандуси для інвалідів” слухові апарати, книжки зі шрифтом Брайля, про все, чого нема, “аби люди з особливими потребами почувалися комфортно у суспільстві, яке повинно дбати…”. Якби ж то сталося з іншим хлопцем! Світлана Діброва без пафосу, але з серцем написала б щиру історію про кохання звичайного хлопця і геть незвичайної дівчини. На їх шляху були б перепони, вони б мужньо їх додали, і своїм своєчасним чуйним словом авторка точно б їм допомогла, бо “час зрозуміти просту істину: інвалідами треба називати тих, у кого глухе серце! Здається, у нас інвалідна влада…”. Рядки з власних статей — у тім'ячко.