Биті є. Макс. Книга 2

- До Португалії могла податися, - бовкнула. Що?! Так здивувався, аж присів до столу на кухні.

- Навіщо?

Ганна Іванівна все на той стіл - як Дорина мама зникла на заробітках, як Дора мріяла заробити грошей і знайти її.

- Ви ж Дорі добре платили, - підсолодила. - І паспорт закордонний має. Цілком могла виїхати…

Макс задумався - на обрії замаячила шляхетна справа. Усі гріхи відпускала.

- Хочу бачити її, - прошепотів схвильовано. - Найміть людей… Хай пройдуть увесь шлях за нею… Що вона сама вдіє? Глуха, німа… Поверніть її! Я знайду її матір… Я… - замовк.

Подумав про Нані. Спокійно і байдуже, ніби Нані мала сидіти й чекати, поки Дюк повернеться з чергової битви. Усміхнувся від передчуття карколомного катарсису у найближчі, чітко окреслені строки без розповзання на все подальше життя.

- Сьогодні яке?

- Двадцяте травня.

- На день захисту дітей маємо від’їхати. До Португалії. З Дорою.

Ганна Іванівна ледь дочекалася, поки хазяїн поїде з дому. Рвонула до кав’ярні, що стала місцем їхніх зустрічей із матір’ю Данка.

— Що робитимемо, Свєто? - схвильовано дивилася на приголомшену репортерку, яка курила і курила безупинно.

- А як же Данко? - тільки й мовила та.

- Ну, не знаю… Дора ж повернеться. Щаслива, дай Боже, бо ж ніхто не знає, що з її матір’ю. Може, нема вже кого шукати…

- Страшно…

- Страшно, - погодилася Ганна Іванівна. - Я вже думала… Не казати Дорі нічого… І Сердюкові. Не знайшла я Дору, і поготів. А з іншого боку… Свєто! Уяви тільки. Тебе десь занесла доля… У Данка з’являється шанс знайти тебе, а якісь чужі люди сидять і розмірковують: відпустити його на пошуки чи ні…

- Не вірю я Сердюкові, - прошепотіла Діброва.

- Дарма. Він дивний… Складний. Там такого у душі намішано, чорт ногу зламає. Але не сволота. Матуся - гієна, а він… його це напружує. Я ж бачу.

- Чому раптом зараз? Що сталося? Взимку вигнав дівчину, оком не змигнув, а тепер…

- Може, совість прокинулася…

- Маячня…

- Данко зрозуміє…

- Він дихати без неї відмовляється! - гірко прошепотіла Света Сергіївна. Закурила. - Треба, щоб Данко разом з Дорога їхав…

- Ні! - заспішила секретарка. - Ми тільки все зіпсуємо. Сердюк не захоче. Він тоді взимку, на балу… дуже роздратувався, коли Данко Дорі свою ковдру віддав. Може, через це і… звільнив дівчину. У багатих психологія проста: всі, кому платять, їхня власність. Хіба ти того не розумієш?

- Страшно… Знайде матір і не повернеться… І так може бути. Чи не знайде і все одно не повернеться. Чи повернеться спустошена і нещасна. Чи Данко втомиться чекати і рвоне світ за очі. Краще не казати нічого…

- Страшно, - відказала Ганна Іванівна. - А промовчати - ще страшніше.

Попільничка повна, офіціант втретє повторив замовлення, а вони все не розходилися.

- Все! Здаюся, - сказала журналістка години за дві - уже не розмовляли, сиділи мовчки, гарячково перебирали в голові варіанти. - Треба з цим ніч переспати. Я ще ввечері з Данком поговорю. Спробую з’ясувати… Чогось мені здається, Дора й досі нічого не розповіла йому про свою матір. Інакше хоч би словом обмовився.

- Добре… Зустрінемося завтра, - втомлено кивнула головою секретарка.

Потяглася до гаманця, аби заплатити за каву. На столі мобільний - дзень!

- Сердюк, - напружилася. Мобільний до вуха. - Слухаю, Максиме Володимировичу.

Вислухала хазяїна, вимкнула зв’язок. Тремтячою рукою поклала апарат на стіл, усміхнулася спустошено.

- Що?.. - насторожено запитала Діброва.

- Сказав… Нічого не робимо для Дори… Усе відміняється…

Свєта Сергіївна заклякла на мить, дістала з пачки останню сигарету, до рота не донесла - зламала.

- Козел довбаний… - прошепотіла недобре.

Макс відчув себе козлом двадцятого травня о четвертій годині. Спочатку дідова покоївка без церемоній видала:

-Зараз у пана Перепечая лікарі, потім процедури і масаж. Зможе приділити вам час о вісімнадцятій, не раніше.

Макс спробував повернути відьму на місце, мовляв, я - онук твого хазяїна, тож просто веди мене до діда без зайвих слів. Та покоївка заступила двері:

- Жодних візитерів! Ви заважатимете!

Макс проковтнув гнів - дочекається, поки чужі підуть з хати, скаже дідові, щоб звільнив оцю… категоричну…

Поплентався на кухню - а там Рома Шиллєр від нудьги коньяк сьорбає.

- І не страшно? - запитав іміджмейкера холодно. - Дідо не любить, коли його запаси спустошують.

- А-а-а… Страх… Що таке страх? - Рома уже встиг накачатися. - Усвідомлення невідворотності? То - жах! А страх якраз змушує чудити… Ніби є альтернатива невідворотності. І я… сподіваюся… що пронесе. Що почуватимуся… чудово!

Остання сентенція п’яного іміджмейкера залила Максове лице червоним.

- Тільки не питай, як почуваюся я, - сказав ворожо. - Бо я нині не терплю запитань!

- І питати не треба! І так усе зрозуміло - маєш прекрасно почуватися! - Рома хитнувся, хлюпнув у чарку коньяку, підняв її. - Твоє здоров’я, нащадок імперії. І більше не заводь собі подружок, які трахаються одночасно з тобою і ще якимось… покидьком. Бо надалі вони не кидатимуться у річку. То був виняток! Доведеться власноруч їх топити.

- Ти… - Макс задихнувся, провів по обличчю долонею, наче обхаркав хто. - Що ти верзеш, ПІиллєре?