Биті є. Макс. Книга 2

“Нічого”, - хитала чорними кучерями. Зажурилася. Повернеться після нічної зміни до квартири Ганни Іванівни, впаде і лежить без сну. “Не потрібна я йому така… Аби розмовляти навчилася, тоді б не стидався. А в мене геть нічого не виходить”, - бідкалася. Здригався смартфон: “Де ти, Доро?” Зривалася і бігла. Як же Дорі без Данка?..

А у Данка додалося справ. Вступив на курси телеоператорів, які організували при одному з телеканалів, захлинався від захвату, розповідав Дорі скільки спільного і відмінного між фотографією й операторським мистецтвом. У рідкі вільні години вже не вчив Дору говорити… Не до того. Знімав її на новеньку напівпрофесійну відеокамеру.

- На курсах кажуть - практикуйтеся всюди, де тільки можете, - пояснював збуджено.

На початку літа завдяки зв’язкам Світлани Сергіївни Данка взяли помічником оператора в експедицію, що вирушала до Криму знімати документальну стрічку про скарби Чорного моря.

- Доро, я домовлюся, - хвалився впевнено. - Поїдемо разом.

Та чим ближче час подорожі, тим більше нервувався.

- Домовлюся, - повторював усе більш напружено. - Збирайся, Доро. Ти море бачила?

Ні… Дора мріяла відразу побачити океан на португальському узбережжі. Море? Хай буде море. Тільки б з Данком.

Тринадцятого червня Данко поїхав приборкувати свої нові вершини. Без Дори. Увесь вечір перед тим цілував Дорині пальчики, гладив по волоссю, як дитину, - сам геть знічений, ніби винуватий.

- Час швидко сплине. Я… писатиму тобі щодня. Не сумуй, дівчинко моя. А може, я там зорієнтуюся і знайду десь поряд житло для тебе. Ти приїдеш. Ми купатимемося вночі… у морі. Ти… бачила море?

Уже питав… Дора ховала відчай. Усміхалася сумно - чекатиму. Приїжджай скоріше.

Наступного дня після Данкового від’їзду Ганна Іванівна повернулася ввечері додому, очам не повірила: Дора вдома. Зачинилася у ванній, кахлі шкребе… Нарешті вийшла. Як справи? Усе гаразд, дякую… Очі відводить, не бажає розмовляти.

За годину секретарка у кав’ярні чекала на Данкову матір.

- Не знаєш, що сталося, Свєто? - до редакторки, тільки- но та з’явилася. - Може, посварилися? Дора аж дзвенить від жалів.

- Усе гаразд, - Діброва ні в сих ні в тих. Крутилася, за цигарки хапалася. - Данко від ‘їхав ненадовго. У справах… Ясно, що Дора сумує. Але… життя. Не може ж він біля неї сидіти, як прив’язаний.

- І куди?

Світлана Сергіївна - про Данкові перспективи. Ганна Іванівна на неї тільки скоса.

- А казала - не заважатимеш.

- А я і не заважаю! - обурилася Діброва. - Дора - славна симпатична дівчинка. Якщо у них все серйозно, хвилюватися нема чого. А як ні… Я навіть рада, що вони розлучилися на певний час. Випробування…

- А казала - не заважатимеш, - повторила секретарка з гіркотою.

- І не заважала! Віддала все на відкуп часу - як буде. Але й допомагати синові не відмовлялася. Про що ти, Ганно? У Дан- ка з’явився шанс здобути цікаву творчу професію! Він має знехтувати цим заради Дори?!

- Чого ж ти тут репетувала, коли Дора мала поїхати матір шукати? Синочка жаліла? Отже, Дорі не можна Данка залишати, а Данкові…

- А кого 6 я ще мала жаліти?! - завелася Діброва. - А ти теж… подумай… Допоки Дора в тебе житиме? Ти її назавжди пригріла? Усе життя бігатимеш за нею, аби не спіткнулася? А сенс?

- Он ти як…

- Та припини, їй-богу! Нема мені за що собі дорікати! Кажу ж… Повернеться Данко, вирішить - мені тільки Дора! - і слова не скажу. А як по-іншому… Теж не втручатимуся…

Ганна Іванівна заклякла. Очі долу.

- Ти його в ту експедицію прилаштувала, Свєто?

- …Думаєш, це було просто? - Діброва замовкла, закурила чергову сигарету. - Я після університету в одній газеті на Луганщині працювала. У нас заввідділу соціальних проблем був такий собі Йосип Григорович Равлич. Дуже мудра людина. Так він казав… Для щастя у шлюбі чоловік і жінка мають бути приблизно одного віку, мати освіту приблизно одного рівня і бути з приблизно однакових соціальних прошарків.

Зітхнула знічено.

- Данко… Він рухається і рухатиметься вперед… Він дуже талановитий, І просто - класний! А Дора… Санітаркою до кінця днів? Це ж ти її до лікарні влаштувала, Ганно? От і думай, чи варто було, як уже вважаєш, що вона тобі за дочку стала… Ти б рідну доньку в санітарки не відправила. Ти б інші перспективи для неї виборювала. Тож не треба мені дорікати…

Операційна медсестра з двадцятирічним стажем не заплакала, хоч сльози під кадик - про рідну доньку не розкаже. І Дорі матір не замінить, поки та сподівається знайти свою рідну…

- Може, ти і маєш рацію, Свєто, - сказала раптом надто жорстко. - Не пара. Якби моя Дора твоєму Данкові серце відкрила, про Португалію б точно розповіла. А він, здається, про те - ні сном, ні духом… Не вірила моя Дора… твоєму Данкові! І правильно робила! Нічого… впораємося!

Проштрикнула редакторку гострим поглядом, пішла геть.

- Ну… От і поговорили, - пробурмотіла Діброва. - …Без ілюзій.

Дора знала: має бути в її житті щось надважливе і непорушне. Щоб спина не гнулася, серце не страшилося, бачити ясно. Мало сказати “Не-е-е боуса”. Як насправді не боятися? Де основа?