Биті є. Макс. Книга 2

- Люба та твоя… трахалася… З тобою! І з Макаровим! З ним, думаю, частіше… Бо ж вони під одним дахом… І хіба не заслужила покарання? - бурмотів, язик заплітався. - Заслужила! А от Макаров… Не знає страху, падло! Любу твою потра- хав, пішов до твого тата помічником працювати. Нормально?! Ще й сраки йому не натовкли - фабрику собі купив! Нормально?! Щось у тому є. Може, блискуче політичне майбутнє… Треба буде придивитися до нього уважніше…

Шиллєр ще бурмотів щось про кляті вибори - наближаються, от де невідворотність! Цикав на Перепечаєву покоївку - зайшла на кухню, відібрала пляшку, наказала Шиллєру йти геть. Макс не чув. Закляк, ненависть хвилею - так он воно що… Не бачив, як вимівся Шиллєр, і тільки коли покоївка торкнулася плеча - чуєте? - зневажливо сіпнувся.

- Чого вам?

- Ваш дідусь заснув після процедур. Не дозволю його турбувати, - суворо повідомила.

- Іншим разом зайду, - посунув до дверей. *

Так он воно що! А він все крутив-вертів-роздивлявся окремі

уламки єдиного вітражу - чогось бракувало, хоч трісни! Щось не складалося - мордувало душу, наповнювало її страхами. А вона просто… шльондра! Скривився, наче смердючу ганчірку під ніс.

- Логічний фінал, - прошепотів недобре. Відшукав мобільний.

- Ганно Іванівно? Не шукайте Дори. Все відміняється.

Крапка! На голові - герцогська корона, у серці - попіл. За спиною - металеві крила. Роззирнувся - як низько пролетіти, всіх підріже.

Ускочив до автівки - у фонд! Куди завгодно, тільки не лишатися на самоті заразі На швидкість. Вискочив на Вали. На краю тротуару біля Житнього хитався Рома Шиллєр, махав рукою, намагався зупинити таксі.

- Тебе першого? - лють на кермі.

На праву, по краю. У голові істерика - бац! Тільки купка гім- на! Усіх нафіг! Продажні огидні потвори! Руки б вимити…

На тротуарі голосно закричала жінка. Макс - на гальма. Ро- мині очі за сантиметр від бампера. “Хоч слово кому скажи…” - пробив у Шиллєрі кілька дірок поглядом. “Щоб я здох…” - закліпав оченятами іміджмейкер.

А отак! Трусися в обісцяних штанях і розмірковуй, ідіот, про страхи!

Далі повільніше. Нормально! Все нормально. Досить з нього проблем. Знайшов кадуцей - покарана! Крила хоч і металеві, долу не тягнуть. Легкі.

- Августе Альфредовичу, - ходив кабінетом, вів пальцем по білій стільниці. - Я так розумію, що будь-яке моє прохання…

- Розцінюю як наказ, - віддано запевнив Закс. - Я надто старий, щоб змінювати… хазяїна. Завжди був людиною тільки вашого діда.

- Макаров! Працював помічником у тата.

- Так, - кивнув Август. - Виробництво прикупив. Володимир Гнатович наказав прибрати перепони. Оскільки ваш дід не виявив зацікавленості, то ми зі свого боку допомогли…

- Стоп! - Макса тіпало. Паскудство! Ну, і як після цього поважати пихатого, зарозумілого тата?! Мама все життя до нього зверхньо. Дід навіть не намагається приховати прикрої нелюбові до зятя. А за що його любити?

Упав у крісло, сперся ліктями на білий стіл.

- Знищити ту фабрику. Щоб у Макарова ані копійки не залишилося.

- Навіщо ж знищувати? На те є примусове поглинання.

- Маємо когось?

- Не “когось”. Найкращих! - без здивування відповів Август. Замовк. Зиркнув на нового хазяїна обережно. - Макаров… має знати, хто його… покарав?

- Ні! - похапцем. Знітився. - Поки що - ні. Згодом… сам дізнається.

- Збиратимете урожай восени.

- Чому? - насупився агресивно.

- Логіка процесу. Як в травні посіємо, то наприкінці листопада зберемо.

- Оперативніше не можна?

- Дорожче. І ризикованіше. Якби після виборів… Коли всі візьмуться дерибанити. Тоді й за пару місяців можна було б. А зараз не раджу поспішати.

- Цілком довіряю вашому досвіду, Августе Альфредовичу, - усміхнувся ввічливо. - Працюйте…

Підвівся, пішов до дверей поперед Закса.

- Де Скачко?

- У себе.

- Ми щось на День захисту дітей плануємо?

- Ні, а ви б хотіли?

- Ні! Просто запитав, - уже йшов коридором.

Лють не вщухала. Бажання змити багнюку - відчайдушне: забіг у офісний туалет, хлюпав в обличчя водою. Паскуди! Усі паскуди! І Люба, і Дора! Не бачити, не чути, не знати… Сатисфакції! Побачити знищеного Макарова, а потім уже…

Кинув паперовий рушник на підлогу, вискочив з туалету.

- Скачко! - Вона йшла коридором.

- Слухаю, Максиме Володимировичу.

- До мене! - уже швидко сунув до свого кабінету.

Забіг, учепився в дверну ручку, пропустив помічницю, зачинив за нею двері на ключ.

- Ані слова, Скачко! Інакше тебе звільнено!

Нервовим рухом розстібував ґудзики сорочки, очей з помічниці не зводив. Скачко звела брови, закусила губку,, опустила голівку… Учепилася у застібку блузки, наче вагалася - чи варто? Видихнула і розстібнула.

А отак! Білий стіл зволожнів, крісло на підлозі. А ти можеш бути жорстоким, Максе! У дівчини перелякані очі, довге русяве волосся сплуталося, губи зімкнуті, наче не сміє порушити наказ мовчати. Стогне утробно, збуджено. Не обіймає. Ні! Учепилася руками у білу стільницю, аж пальці посиніли. І тільки коли Макс врешті тихим гарчанням сповіщає про вивільнення сперми, обережно розтискає тремтячі руки, тягнеться до застібки.