Блискавиця Перунова

- От же сім’я Перунове! – не міг заспокоїтись Батура, - щоб тебе твій покровитель громом тріс з ясного неба! Вона давно за тобою сохла, але ніколи я не думав, аби скромниця моя… Добре, вистріляємо все з тулів і відходимо. Але ти підеш з нами!

- Ляхи! – гукнули від завалу, - йдуть лавою!

- Лучники! – гукнув Вогнедар, - готуйсь! Стріляти за словом моїм!

Цього разу ляхи таки прорвались до завалу, і Батура рявкнув:

- В мечі!

Білозір-коваль покрутив в руці меч, відклав набік, поплював на долоні і узяв з завалу важкеньке колесо від воза.

- Якраз по руці, - буркнув у відповідь на здивований погляд Вогнедарів, - не люблю я оті боярські витребеньки… Це Батура у нас мечник, а мені – аби що поважче…

Рогволод, котрий тулився до приятеля, подивився на здоровила-коваля з повагою.

- Оце богатир, - мовив стиха, - прямо, як ар’я з Бгаратаварші… Ти колись розповідав…Той воїн теж колесом бився…

Ворожі воїни вже лізли на завал, і кияни пішли врукопаш. Билися вони з розпачем приречених. Ляхи взагалі не очікували опору, бо знали, що у місті немає війська Вояки Болеславові звикли воювати швидким наскоком, і пасували перед стійкою обороною. Перед завалом з дощок поволі росла інша загата з тіл загиблих. Особливо відзначався Білозір зі своїм колесом, та велет Батура, котрий вимахував мечем як на косовищі. Вогнедар тримався поруч з ними, час від часу позираючи на Рогволода. Княжич бився як шалений, немов би смерти шукаючи. Він не мав на собі кольчуги, і Перунич розумів, що хлопцю довго не протриматись.

- Рогволоде, відходь! – гукнув Вогнедар, побачивши, що юнак у запалі бою вибрався на гребінь завалу.

Всеславич засміявся й показав рукою на небо.

- Відійду! – озвався, - туди!

- Стій! – крикнув Перунич, - та стій же!

Та було вже пізно бігти на поміч. Рогволод зігнувся впіл, затискаючи рану від ляського меча і сповз униз просто до ніг Вогнедарових. Перунич пом’янув усі лихі сили одразу, й стрибнув вперед, аби прикрити друга. Та на гребені не було нікого, а ті ляхи, котрі перебралися через загорожу, полягли усі до єдиного.

Вороги відступили. Кияни розуміли, однак, що довго їм не протриматись Стріл уже не було, з воїнів зосталося менше половини… Вогнедар сидів на землі, обійнявши пораненого Рогволода, і намагався затягти йому рану.

- Брате, - вишептав княжич, - не треба… Померти… Не мають мертві сорому…

- Не відповідаєш ти за батька свого, - мовив Перунич, - навіщо, Рогволоде?

- Я його…любив, - ледве вимовляв Рогволод, - а тепер… Ні для чого… жити… Побратиме…Добий мене…Не давай живим…Я не хочу знову до в’язниці!

Вогнедар кивнув на знак згоди, і Рогволод всміхнувся крізь біль:

- Арії…вмирають з усміхом, - вимовив, - батько…казав…що ти - меч аріїв…І треба ще взяти…землі…

Тіло його обім’якло. Вогнедар поклав руку йому на шию, вишукуючи живчик… Рогволод ще жив. Перунич пошукав очима Білозіра. Коваль роздивлявся розтрощене колесо.

- Нікудишні у нас стельмахи, - сказав, - оце кілька разів ударив – воно і розскочилось!

- Білозіре, - озвався Перунич, - зараз Батура звелить відступати. Винеси звідси Рогволода. Він не переживе другого ув’язнення.

Коваль обдивився княжича і хмикнув:

- Все одно помре… Відпусти його з миром… Він же сам цього хотів…

- Я хочу, - сказав Вогнедар, - аби вижив цей чоловік і запам’ятав те, що пережив, назавше.

Білозір глянув з повагою на молодого жерця й мовив вже лагідніше:

- Не перевиховати тобі це поріддя, Перуничу… Забуде він через кілька літ і тебе, і день цей, і ганьбу батькову… Лише задля тебе зроблю це, бо бачу, що болітиме тобі смерть його.

Від пристані надбіг захеканий ковальчук Чорнота.

- Горазд чекає з останньою лодією! – вигукнув, - треба спішити!

- Відступаємо! – почувся Батурин голос, - всі до берега!

Здоровань Білозір легко підхопив непритомного Рогволода і побіг вниз узвозом. За ним поспішали інші. Батура, яко тисяцький, відходив останнім.

- Вогнедаре! – вигукнув він, побачивши, що Перунич застиг на місці, - а ну не дури! Ходімо!

- Ляхи знову йдуть пробоєм, - озвався юнак сонним якимсь голосом, - я зостанусь, батьку!

- Ти що, - рявкнув Батура, - теж смерти шукаєш? Рогволод хоч ганьби батькової пережити не в змозі, а тобі чого помирати?

- Я затримаю ляхів, аби ви встигли відплисти, - мовив Вогнедар, і Батура аж відсахнувся, побачивши, як змінилось його обличчя, - не бійтесь за мене… Вони прийшли… Я тут не сам!

- Та хто прийшов? – гримнув дереводіл, втрачаючи терпець.

- Боричі, - сказав спокійно Перунич, - мертві Боричі… Рід мій тримає для мене місце у лаві. Ідіть же, батьку… Ця битва буде з тих. про яку співають пісень!