Блискавиця Перунова

Поляна припала йому до грудей, і відчув Перунич, що сльози ронить вона.

- Ти зовсім забув, ладо, - прошепотіла, - що хрещена я… Я теж про це забула, коханий мій язичнику, а ти вже й дитя ненароджене присвятив Богам своїм!

- Залиш дитині волю вибирати, - лагідно озвався Перунич, - аби міг я лишитись поруч – віддав би сину всю пам’ять свою… Неправий я був, коли говорив, що людина стійкіша за книгу, а чи дощечку з резами… І книги горять, і дощечки – але їх хоч заховати можна, та не личить ховатись від битви воїну. Лише про одне шкодую – обійме мене смерть, і пропадуть знання мої…

Встала з ложа Поляна і ковзнула до дверей, війнувши розпущеними косами.

- Я колисатиму дитя, - мовила, - піснями твоїми, Перуничу, бо пам’яттю й мене не обділила доля… Ти мій перший, і ти ж мій останній, бо не зможу кохати я інших мужів опісля обіймів таких. Зостанься живим, ладо, я чекатиму на тебе аж поки й життя мого…

І зачинились двері, а Вогнедар ще раз подякував Вишнім за диво цієї ночі, привів до ладу одежу і вбрав сорочку, гаптовану коханою, торкнувшись вустами знайомих візерунків.

- Будь мені панциром, - прошепотів, - оборони з чотирьох боків світу!

Тоді почав обдивлятись зброю, і клопіт знайомий трохи заспокоїв розхвильовану душу

***

Разом з Батурою родини свої виправляли геть і інші привідці ворохоби. Вирішено було плисти Дніпром на човнах, які й було приготовано з вечора. Жінок і перелякану малечу супроводжували озброєні чоловіки, збираючись іти на віче просто з пристані. Човни мали вести люди старші, котрі не годилися вже на рать. Дідо Сулиця, однак, зостався в граді.

- Почекаю, - відповів на умовляння Вогнедарове, - що воно далі буде. З часів Святославових так цікаво не жив…

Раптом хтось помітив, що від торговища їде вершник на змиленому коні. Кінь раптово повалився набік, трохи не придавивши чоловіка.

- Леле! – пізнав хтось, - та це ж Всеславич, Рогволод…

- Рятуйтесь, - вимовив Рогволод над силу, - ляхи в місті!

- Та які можуть бути ляхи! – пробасив Батура, - не на крилах же вони од Ірпені прилетіли!

- Ізяслав з військом, - хрипко сказав Рогволод, - так і стоїть під Білгородкою. Сюди ж послав сина Мстислава, давши йому в поміч Болеславових ляхів…

- Не він то їх, певне, послав, а Косняч його, - буркнув дереводіл, - хіба Ізяслав колись на щось наважувався сам…

- Вони вже на Оболоні! – видихнув княжич, - ось-ось будуть тут…

- Що ж, - сказав Батура, - доведеться битись. Йди, Горазде, - мовив до старого кожум’яки, - відправляй човни… А ми їх тут притримаємо.

- Я чекатиму з кількома лодіями до останнього, - озвався Горазд, - щасти вам…

Рогволод побачив Вогнедара і рушив просто до нього.

- Рогдан тої ночі не дожив до світанку, - мовив твердо, - а я утік… Загнав Білогрива, бо за мною гнались ляхи Ізяславові. Кінь твій виніс мене…

- Він був кращим між конями, - сумно сказав Перунич.

- Він – між конями, ти – між людьми, - мовив Рогволод, - твої Боги - мої Боги, побратиме! Ти правий був – нині нічого не може вмістити душа моя, бо переповнив її вогонь Перунів! Дозволь загинути поруч, або, принаймні, не жени геть!

- Залишайся, - м’яко озвався Вогнедар, - брате…

Сльози бризнули з очей юнака, та ніколи було розчулюватися. Кияни нашвидкуруч споруджували завал, що перекривав прохід від торговища до пристані. Впорались якраз вчасно – на торговищі з’явились вояки у круглих шоломах та панцирах.

- У кого луки є? – спитав Вогнедар.

Зголосилося зо два десятки чоловік. Рогволод встиг зняти з бідолахи Білогрива приторочений до сідла лук і повний тул стріл. Перунич забрав у нього лука і сам став на становисько.

- Биймо, во ім’я Перунове! – гукнув, коли ляхи рушили на несподівану перепону.

Свиснули стріли, і ляхи відступили, зоставивши на майдані мертвих. З Подолу тягнуло димом, декілька хат уже горіло. Над Батуриною оселею, яку було видно здалеку, теж підіймався дим.

Вогнедар подивився, скільки стріл зосталось в тулах і покликав Батуру. Дереводіл підійшов, накульгуючи.

- Батьку Батуро, - мовив Перунич, - ведіть людей до човнів.

- Так ляхи ж…

- Скінчаться стріли – задавлять вони нас. Забагато… І Поділ спалять з помсти. Не всі ж пішли зранку на пристань – поб’ють заброди людей наших.

- Так наздоженуть же, - вагався Батура.

- Я їх затримаю…Я зможу.

- Самого тебе кинути?! – скипів дереводіл, - та за кого ж ти мене маєш?

- Батьку Батуро, - стиха вимовив Перунич, - рятуйтеся… Будь ласка…

Дереводіл раптом ляснув себе по лобі:

- Так ось куди моя донька вночі ходила! Ох, що ж ти наробив, бісів поганине!

- Батьку Батуро! – мовив благально Перунич, - збережіть мені її!