Блискавиця Перунова

Батура згадав раптом сяйво межи кіннотниками, і балачки дружинників про те, що молодого поганина, мовляв, сатана вдягнув у вогняний панцир… Дереводіл не зрозумів – відчув страшну потугу Нави, яка струменіла з іще живого тіла, і мовив раптово захриплим голосом:

- Щасти тобі…,синку!

І побіг узвозом до річки. Перунич не дивився йому вслід. У нього не зосталось спогадів. Юнак поволі вибрався на заслону з дошок, переступаючи через загиблих. Він ще не мав жодної рани, а як би мав – не відчув би болю. Вогнедар подивився на надбігаючих ворогів і вимовив стиха:

- Скільки праху на землі – стільки і воїв небесних! Вони будуть битися поруч…

І стрибнув униз, просто межи наступаючих. Тих, що бігли попереду, наче змело буревієм. Меч Вогнедарів окреслював блискучі кола, та люди падали не лише від меча

Казімеж-воєвода, котрий вів на Київ поміч польську, і так роздратований був затятим опором, а ця остання перепона просто вивела його з себе. Здаля він побачив лишень, що його вої не можуть зладнати з одним чоловіком, який з усього озброєння мав лише меча у руці.

- Лайдакі! – гукнув, - чи не можєцє взєць тего однего?²⁵

- То єст дябел, нє чловєк!²⁶ – крикнув перелякано котрийсь з вояків.

- На каждего дябла, - засміявся Казімеж, - єст кжиж свєнти!²⁷

І рушив уперед, певний себе і своєї зброї. Зобачивши ворога, ще раз вибатькував своїх людей, котрі злякалися русина у вишиванці. Та, немов блискавка мигнув меч Перунів, зминаючи, наче пергамін, панцир фрязької роботи, і воєвода впав на землю, все ще не вірячи.

- Цо за мєч у тей реньце, - вишептав, непритомніючи,- цо то єст?²⁸

Кинулось на переможця кільканадцять чоловік одразу, і полягли усі до єдиного. Якийсь вояк з позосталих додивився відблиск світла довкола Вогнедара і охнув вражено:

- Чи єст тен чловєк сам? Цошь вальчить з нім обок!²⁹

Перунич же відчував себе одним із війська. Він майже бачив їх – чорноокого прадіда свого Ратибора, що помер молодим, не встигнувши зістарітись, діда Гатила, батька Межибора, ще якихось незнаних родовичів… Вже залилася кров’ю сорочка зі взором із зчеплених свастик, та сила Нави підтримувала юнака, не даючи зсунутись на землю. А тоді раптово щезла потуга мертвих, і впав Вогнедар, обійнявши, наче кохану, втоптану землю торговища. Останнім проблиском пам’яти згадав, що треба узяти ту землю криваву з собою, аби признали його родичі і Боги, стиснув пальці лівиці, руку підсунув під груди і так зомлів.

За ляхами увійшли у місто княжич Мстислав, син Ізяславів, та Косняч Борич з загоном вояків. Косняч шукав Казімежа і здивувався вельми, почувши, що той поліг.

Ляхи повели його до місця битви. Воєвода обдивився купу мерців біля завалу і присвиснув. Оповідки вояцькі, які він почув дорогою, Косняч списав на брехливість ляську, але зобачив на власні очі криваві докази й здивувався вельми:

- Покажіть-но мені чоловіка, котрий бився отут…

Ляхи підвели його до Вогнедара, що так і лежав ницьма, а самі передбачливо відсунулися набік. Розважали вони так – якщо в мертвому русині і досі сидить дябел, то нехай краще вхопить когось іншого, а не їх. Борича супроводжував Тука-суздалець, який замінив при воєводі брата свого, Чудина. Північанин побоювався лихих чарів, але намагався цього не видавати.

Косняч обережно перевернув лежачого носком чобота і довго вдивлявся в застиглі риси.

- Аби не мерці довкола, - сказав до Туки, - подумав би таки – брешуть ляхи… Один чоловік не в змозі доконати цього… Ти бачив мертвого Казімежа? Ні ти, ні я не розрубаємо з одного удару фрязьку бронь, а вони хочуть мені довести, що це зробив оцей молодик?

- Чари, - мовив Тука упевнено, - або меч зачаровано, або чоловіка.

- Чари…, - хмикнув воєвода, - ти ба… Цей чоловік – Перунів воїн! Бачиш-но чуба? Якраз перед ворохобою Лихота, десятник, доносив мені про двох волхвів – старого і молодого… Молодий мав, ніби, отакого чуба і обеззброїв п’ятьох градників лише змахнувши мечем… Я тоді його трохи до холодної не всадив, Лихоту того, за видиме боягузтво.

Косняч нахилився і мовив насмішкувато:

- Бачиш землю у нього в лівиці? Це відкриває, ніби, браму до Вираю їхнього… Наслухався я у дитинстві таких казок…

- Втікачі з Києва доносили, - свистячим шепотом мовив Тука, - що Всеслава вирятував з порубу молодий чи-то волхв, чи-то чародій, і він же брата мого вбив…

- То й що? – спитав Косняч байдуже.

- А те, що дихає ще чоловік цей… І може отямитись…

Воєвода придивився уважно й буркнув:

- А справді… Треба забрати його на Гору… Мені теж цікаво буде з ним поговорити. Наприклад, про те, куди подівся Батура со товариші… Я хотів з цього смерда-тисяцького шкіру здерти, а він щез кудись. І я певен – язичник цей знає, куди він подався.