Блискавиця Перунова

Віддав Батура Перуничу і гусла його, і пояс з мечем, які прихопив у княжому шатрі, а от Полісун дійсно зник. Мабуть, і справді підстрелив його Рогдан.

Гусла Вогнедар відніс до Сулиці і велів заховати разом з іграшками, які знайшов він у Коснячевій хаті, мечем же оперезався, згадавши при тому видиво своє. Якщо було воно правдивим – чоловік, який кинув його на коліна, не дожив до світанку… І де блукає нині побратим, чи живий він ще? Зітхнув юнак тяжко і знову подався до Батури, де зібрались старшини братчин.

Вечір проговоривши, вирішили Батура з приятелями таки спробувати підняти люд. Вивідачі з охочих принесли звістку, що дійшов Ізяслав до Білгородки і став там табором, не наважуючись вдарити. Рать могла зачинитися у граді і оборонятись, та Вогнедар обстоював за тим, аби вийти ворогу назустріч, і його послухали. Назавтра вирішили зібрати віче знову, і йти походом просто з віча.

- Не підуть люди, - засумнівався був Горазд- кожум’яка.

- Умовлю! – просто сказав Перунич, - люди послухають не мене – волі Божої.

- Далебор-волхв, - зітхнув Горазд, - може і умовив би… Але ж ти – дитина ще… Всеслава одного он і то не зміг умовити…

Вогнедар торкнувся пальцями пораненої скроні і відповів:

- Бо для Всеслава немає вже святого на цій землі, а для вас є, кияни! Тому вас умовити легше буде!

Опісля ради цієї подався Перунич до Змагорового покоїку, де нині ночував. Ліг на ложе, та сон не йшов.

“А як не послухає люд? Предки наші боролися з ворогом відколи й народжені були, але нині інші часи, погибельні… Батура он і той сподівається на милість Ізяславову. Та не буде їм милості, як і Боричам не було!”

Раптом рипнули двері, і біла тінь ковзнула до спочивальні.

- Се я, Вогнику, Поляна…

- Що сталось? – аж скинувся Вогнедар.

- Батько, - мовила дівчина, - відправляє мене завтра з граду. Знаєш?

- Чув…

- Я їхати не хочу…

- Треба їхати, - мовив юнак лагідно, - тут тобі й матері твоїй небезпечно буде.

Підійшла Поляна ближче, і у світлі примарному роздивився Вогнедар, що стоїть дівча перед ним в самій сорочині, а розпущені коси її трохи не торкаються підлоги.

- Се я, - вимовила, - гаптувала тобі сорочку…

Завжди хоробрим чоловіком вважав себе Вогнедар, у вічі смерті видимої дивився не змигнувши, а тут наче приріс до місця.

- Пам’ятаєш, - знову озвалося дівча, - колись розказував ти, як покохав Перун смертну діву, та спалив її вогонь небес? Діву ту теж Поляною звали… І певна я – впала вона з радістю в обійми огняні. Бо дихання Лади дива робить з людьми…

- Лада моя, - спромігся врешті Вогнедар на слово, - таже завтра може я Перуна увічі побачу… Марена кружляє над містом! Покличе мене Діва-Смерть, і не здолати тобі суперниці такої!

- Я не хочу, - вимовила дівчина, - стати жоною боягуза, схожого на брата мого Первня, котрий нас, дівчат, за гидь вважає! Хочу бути жоною воїна, і матір’ю воїна… І смерті-суперниці не боюсь, бо знаю, що здолаєш ти і смерть!

Зірвався Вогнедар з ложа й підхопив її на руки. І запах кіс дівочих ударив йому в голову як чара меду хмільного.

- Так! – сказав, - так, лада моя! Аби ти знала, як я люблю сей світ, зелений і прекрасний! І коси твої пахнуть яблуневим цвітом! Народи мені сина, дівчино! Зостав тут навіки! Прекрасний Вирай на Сварзі, та не кращий він за землю оріянську! Залиш мене на землі цій, аби Боричів рід не щез у безвісті, а кров моя не пішла у землю безплідно!

Квітла яблуня під вікном, і чутно було відгомін далекого грому, наче сам Перун шепотів землі полянській слова любові. А воїн Перунів знав, що ніч кохання – то дар Індри перед днем погибелі, і вдячний був Вишнім за дар цей, і ніжність його до дівчини, котра всю себе віддала йому безоглядно, як у сказаннях давніх, була безмірною.

До ранку пробула Поляна з коханим своїм. Коли ж зібралася йти, боячись, аби не дізнались батьки її, то мовив Перунич стиха:

- Може статись, що буде дитя у нас, лада…

- Напевно буде, - прошепотіла Поляна, - я взяла з материної схованки оберіг Рожаниці… І весь час його мала на шиї… Кажуть жони, що так напевне завагітнієш…Не бійся, коханий, я пишатимусь дитям твоїм…

Погладив Вогнедар пальцями невеличку фігурку жони вагітної, що висіла у Поляни на ремінці, зітхнув розчулено і зняв з себе оберіг з вовчою головою – спадок Далеборів.

- Не знаю, чи виживу, - сказав, - оце віддаси дитині. Розкажеш, якого роду батько був. Крові ми полянської, але жили на Туровщині, від хрестителів аби подалі бути. Батько мій звався Межибором, дідо – Гатилом. Сей же знак чародійський – оберіг Перунових воїнів, і зостався він мені опісля вчителя мого. Хотів би я, аби й син мій служив Громовержцю, але навряд чи ти знайдеш для нього навчителя. Та, може зустрінеш колись волхва – покажи йому оберіг, і віддасть він знання пращурів дитині з роду Боричів.