Блискавиця Перунова

А через кілька днів примчав до Всеслава один з його вивідачів з лихою звісткою. Ізяслав, мовляв, іде на Київ з потугою тестя свого, круля ляського Болеслава.

Оскільки сила ворожа була великою, звелів Всеслав знову збирати рать. Кияни зібралися охоче: усі бо стереглися помсти Ізяславової за ганьбу та вигнання.

Очікувати ворога вирішено було біля Білгородки, що на Ірпені. Місце для битви було там добре, за спинами - городище з підйомним мостом. Ратників знову повів Батура, не зваживши на голосіння Світани. Поляна ж все видивлялась межи кінних Вогнедара, а коли побачила його на Білогриві, підбігла і взялася за стремено.

- Хай бережуть тебе Боги твої, воїне! – мовила так тихо, що ледве розчув її Перунич. Зате хоч стиснути встиг дівоче рученя і радів з того.

З духовних осіб цього разу ніхто не вийшов благословити військо. Ратники на це не дуже зважили, бо на терезах долі були життя їхні, а от серед дружинників почалися розмови. Поки дійшли до Білгородки, дружина без битви порідшала трохи не вдвічі. То один то другий комонний зникав вночі і мчав на захід сонця вимолювати пробачення у колишнього князя.

Брячиславич нервувався:

- Розбіжиться дружина – з ким залишусь? Оці чорні круки в рясах, знову підвели мене… Кривичів моїх – жменька, а поміч прийти не встигла…

- Ратники не побіжать, - заспокоював Вогнедар, якого князь тримав біля себе.

- Що мені з самої раті, - махав рукою Всеслав, - міщухи! Князь без дружини – не князь.

- Половців добре ці міщухи били, - нагадував Перунич.

- Переможемо, - бурчав Брячиславич, - стану рабом віча… Як у Новгороді… Тоскно…

За ті кілька днів, доки військо стояло під Білгородкою, втекло ще кілька десятків чоловік. Між дружинниками та ратниками почалися сварки. Всеслав все більше хмурнів на виду та шепотівся з Рогданом. Вогнедар намагався розважити князя піснями, думаючи при тому, що негайна битва врятувала б все. Але тепер зволікання нерішучого Ізяслава було на користь йому – Ярославич вигравав без бою.

Одного вечора Вогнедар сидів у князя в шатрі і співав йому про походи Святославові – пісні ці бо Всеслав любив найдужче. Та нині слухав похмуро, а тоді зауважив:

- Пращура мого дружинники кістьми були ладні лягти за нього. А з моїх – ще кілька чоловік подалося до Ярославича…

- Ратники вірні вам, - нагадав Вогнедар знову, - жоден ще не втік і не втече…

- Ратники, - вимовив Всеслав, - який я у біса князь з таким військом…

Встав Брячиславич і закрокував по шатру. А тоді мовив рішучо:

- Мабуть, прийму я пораду Рогданову…

- Яку, княже?

- Кинути все, і повертатись до Полоцька.

Поволі поклав гусла Перунич.

- А Київ, а люди? – спитав.

- Нічого їм Ізяслав не зробить, - мовив Всеслав байдуже, - ну, вкине кільканадцять чоловік до порубу…

- Ці люди життя вам врятували, княже! – вимовив Вогнедар, - як можна їх ось так зоставити?

- Ти мені життя врятував! – мовив Всеслав становчо, - і тебе я не покину, Вогнедаре. Поїдемо зі мною у Кривичі. У нас там добре – пущі, спокій… Ти ж любиш ліси… Ніяких кипчаків… Ізяславу теж туди не дібратись. Хочеш молитись Богам давнім – і те дозволю. Будеш біля сина мого, і сам мені немов сином будеш. А ця справа програна.

- Зупиніться, княже! – сказав Перунич, і щось у голосі його раптом нагадало спохмурнілому одразу Всеславу Далебора, - без вас ми дійсно програємо, бо розгубиться рать, не знаючи, що діяти! Одіб’ємо ми Ізяслава з ляхами й без дружини – аби проводир певний був, та дух Перунів у війську.

- Ні! – сказав Всеслав, - я вирішив! Кривичі вже сідлають коней. Твій Білогрив теж під сідлом.

- А як я не поїду? – спитав Вогнедар раптово захриплим голосом.

- Тоді зостанешся тут навіки, бо не хочу я, аби підняв ти галас.

Тієї ж хвилини увірвалося до шатра п’ятеро кривичів на чолі з Рогданом і скрутили Перуничу руки за спиною. Вогнедар навіть не опирався, настільки вражений був. Хоч і бачив він віддавна, що хитка й непевна людина Полоцький князь, але слабкості Всеславові не торкались справ військових. На війні Брячиславич зовсім іншим був, аніж у княжих палатах. І підла зрада така не могла навіть у сні приснитись юнаку.

- Уб’єте мене? – вимовив спокійно, а сам подумав про Полісуна, котрий тинявся десь за шатром, та наче прочитав його думки Рогдан.

- Вовка твого, - сказав кривич, - я підбив стрілою. І тебе б давно прикінчив, аби не князева воля. Вибирай, душа поганська, або їдеш з нами не підіймаючи шуму, або помреш від мого меча.

- Отже, помру, - озвався Перунич, - ти вдариш зв’язаного, Рогдане? Дивись, не схиб, бо у такім двобої можна й полягти…

- Жаль не дібрався я до навчителя твого, - мовив Рогдан ненависно, - але ти відповіси мені за нього, насіння Перунове… Поставте його на коліна, хай загине як раб!