Блискавиця Перунова

- А що я маю побачити? – спитав.

- Себе, - серйозно сказав Вогнедар, - і Всесвіт… А потім Всесвіт в собі…

- Я тебе не розумію, - озвався Всеславич розгублено, - говориш загадками якимись…

- Не намагайся щось розгледіти, - мовив м’яко Перунич, - просто дивись…

А передвічне полум’я вже плавилось у водах Дніпрових, і перед ним котилося світло, наче кіннота до битви. Рогволод застиг на місці, вражений цією міццю і почув Вогнедарів голос, що вимовляв знайомий славень:

- Дажбоже, на струзі пломеннім пливеш ти по синьому небу… Твій подих – життя і притулок для цілого світу… Ти – Світло моє!

Рогволоду перехопило подих від захвату. Се вперше він зрозумів, чого навчав його Перунич. На єдину коротку й довгу мить він розчинився у цьому світлі і став ним… А потім світ знову стисся до звичних розмірів, і Сонце стало просто собі весняним сонечком.

- Я не забуду цього довіку, - мовив княжич, коли вони верхи повертались до міста, - що це було, Вогнедаре? Чари?

- Це диво щоденне, - сказав Вогнедар, - аби я не зміг би бачити таке щоранку, у мене розірвалося б серце…

- А можна прийти завтра?

- Та звісно ж, - всміхнувся Перунич, - я, певне, нині й житиму біля того дуба.

Так він і зробив, і почав до дуба навідуватися люд з Подолу та довколишніх весей уже не криючись. Аж до Батури-тисяцького прибіг якось один з його підлеглих.

- Чи бачили, - спитав, - як знайомець ваш старим Богам треби править на виду у всього міста?

- То й що? – буркнув дереводіл, - на те він і жрець, аби правити треби.

- А князь що скаже? Там же і син його…

- Всеслав, кажуть, сам у волхва учився, - сказав Батура, - чого б і сину не пройти ту ж науку?

- А митрополит що скаже? – непокоївся градник, - а мніхи печерські?

- Підуть жалітися на Гору, а князь, як завжди, посміється – і тільки. І дай мені, чоловіче, спокій з тими требами.

- Ви ж, Батуро, наче людина хрещена! – не міг отямитися градник, - а видиме поганство покриваєте! Дочекаємося, що й людська кров проллється біля того дуба…

Батура мовив гірко:

- Мій старший син пожертвував Богу своєму і мною, і матір’ю і онуками ненародженими… Пішов Первень до мніхів вже назавше, переступивши через материні сльози. Ми для нього ніщо – худоба непросвічена й гріховна. Намагався той язичник, Вогнедар, повернути нам сина та не зміг. А щодо людської крові – поменше слухай казочок монаших. Не знаю, як у інших краях, а у нас цього не водилося зроду, принаймні ні дід мій, ні прадід, про таке не розказували. Перунич дійсно прикінчить ворога зі спокоєм, і ні рука йому не здригнеться, ні совість, але на беззбройного ніколи не зведе меча. Небагато я запам’ятав з його оповідок, та говорив він не раз про криваві битви, і жодного разу - про криваві пожертви. Тож не крути мені голову і не чіпай чоловіка.

А наступного дня Батура прийшов до дуба сам. Вогнедар якраз насаджував гайок довкола дуба-велета. Знайшов він у торбині Далеборовій кільканадцять жолудів, дбайливо загорнутих у шматину, і зрозумів, що то діти гинучого Прадуба. Батура довго спостерігав за його роботою, тоді спитав:

- Думаєш, дадуть їм вирости?

- Думаю, - відповів Перунич, - що вони мусять вирости.

- Тут тепер житимеш?

- Так належить…

- Дивись, - попередив дереводіл, - не всім до вподоби й пісні і діла твої. І на Подолі на тебе косяться, а багацько можних людей так і зубом би перекусили. Не допустять вони повернення Древніх Богів, бо носити полотнянку, як Святослав-князь, ніхто з них не схоче вже. Риба гниє з голови, відаєш?

- Добачаю…

- Всеслав теж не такий простий, яким здається… Я, був, зрадів – оце князь для люду… А він – наче трясовина кривичська: зверху твердо, а нижче – безодня… Не дуже довіряйся йому.

- Я й не довіряюсь, - вимовив Вогнедар, - але вибору немає. Може хоч Рогволода вдасться навчити як слід…

- Ось що ти задумав, - зрозумів Батура, - але ж для цього час потрібен. А у тебе нема його, часу. Знаю бо я, що на Горі робиться: побоюються можні як не Ізяслава з військом польським, так братів його… А як ударять усі вони одночасно, і Всеслав не одіб’ється, і ми погинемо. Дружини у Брячиславича тут, вважай нема – з полочан його ледве десяток вцілів опісля тої битви, а на Ізяславових людей можна було покладатись проти половців йдучи, а не проти самого Ізяслава. До того ж Всеслав послав гінця у Полоцьк, за військом, і незадоволені на Горі тим, що північани обсядуть все у Києві.

- Якщо не можна нічого змінити, - озвався Перунич, - треба терпляче чекати змін.

Батура лише зітхнув. Його діяльна натура вимагала нагального вирішення наболілих справ, а Всеслав все збував смішками. Зміни могли бути тільки лихими, ясно було, що й Вогнедар це розуміє, і Батура позаздрив витримці хлопця, чиє життя, або, принаймні, воля висіли на волосинці.

- Що ж, - мовив врешті дереводіл, - будемо чекати…

***