Блискавиця Перунова

- А тут, воїне, чутки ріжні були. Говорили, що настільки вірний він був Святославовому сину, що хрестився по власній волі. За жону його не знаю, але чи щось з хрещенням їхнім було не так, чи боявся князь людини, сини якої погинули через нього, та тільки відіслав воєводу у порубіжне городище, чи-то до Курська, чи-то ще куди. Там Богодар і виріс. Батько-воєвода до того часу вже голову склав у якійсь сутичці, мати ж з єдиного нині дитяти порошинки здувала І виросло дитятко. Знов-таки, не відаю, де воно премудростей ромейських набралося, на порубіжжі сидячи. Але пішов хлопець коверзувати як ото Первень Батурин. Мати вбере його в чисте, він же ту льолю скине та ще й ногами потопче. Мати їсти подасть – а у його піст… Мати веде його вчитись ділу ратному, аби батькову справу продовжував, а він у намісника княжого найнявся печі топити, та за півроку жодного разу сажі з себе не змив – так і ходив у золі та у попелі. А жона Божича-воєводи твердого норову була, це тобі не Світана Батурина, котра голос відвести соромиться. І лаяла вона синочка, і била всяко – рукою, і ременем, палицею навіть. Він же все приймав з подякою та покорою, а зо шляху свого не звертав…

- Зрозумів я зі слів Батурича, - озвався Вогнедар замислено, - що людям хрещеним, аби вповні дбати про дух, треба позбутися тіла…

- Оце ти вірно мовив, - хмикнув Сулиця і потягнув з баклаги, - а яка користь, скажи, себе катувати, коли й так життя несолодке. Я ось скільки і голод терпів, і холод, а ближчим до Бога не став… Словом, билась-билась з сином воєводиха, доки не вирішила його одружити, аби дурість вийшла з голови. Він же крадькома утік із дому та й пропав десь. Знайшла його мати поміж якихось прочан, що йшли у святі землі заморські, додому привезла, добре вибила і вдягнула на ноги ланцюги. Та не вік же тримати у кайданах рідного сина! Тільки зняла ланцюг – він знову втік…

- От же лихо! – мовив Перунич, щиро жаліючи жінку, - малим я думав, що на хрещених людях лежить закляття. Послухаєш таке й подумаєш – і справді…

- Вдруге, - продовжував Сулиця, - об’явився її синок у Києві уже як Феодосій. Тоді у нас тут і монастиря не було, а жили у печерах відлюдники, спасались, як самі знали. Було їх зо два десятки, а старшим – отець Антоній. Лагідний чоловік, добрий – мов дитина. Кого не стріне – оповідає, як-то світ Божий чудово влаштовано, та про добрість Ісусову. Аби я його до того, як нас мечами до Почайни загнали, почув, то може б і сам повірив. Ну, воєводський син і взявся за них! Зараз там мніхів зо дві сотні, і монастир збудовано, а вже навчає їх отець Феодосій точно, як його батько-воєвода ратних людей навчав. Мати ж знайшла сина і у Києві, просила, аби хоч поговорив з нею, він же звелів передати, що не може сквернитися з жоною розмовляючи. Може він, мовляв, говорити лише з невістами Христовими.

- А що ж на те мати? – озвався Вогнедар.

- А мати, воїне, ходила довкола, побивалася та плакала, зрештою роздала волоцюгам якимось майно своє і постриглась у черниці. Тоді побачила сина, а через два тижні померла.

Дідо з сумом відставив порожню баклагу і додав:

- Аби він убив її ножем – менше б страждала, бідолаха. Чого чуба повісив, Перуничу?

- Думав я колись, - зітхнув юнак, - чого це учитель ніколи не оповідав за рід свій. Цікаво, чи бачились брати опісля материної смерти?

Може й бачились, - мовив дідо, - літа за два до Кривавої Зорі у небі, зайшов до мене мніх, жебраючи на монастир. І оповів між іншим, що отцю Феодосію сатана являвся вночі, ликом на нього схожий, тільки очі жовті, і при зброї. І отець Феодосій, мовляв, диявола того прогнав молитвою і святою водою. Послухав я тоді, подивувався, а нині думаю – се ж брати зустрілися, поговорили незлагідно, махнув твій волхв рукою, та й подався на Хорсицю, або ще куди. Він бо теж чоловік був затятий і до смерті вірний, тільки на свій копил…Сподіваюсь, Перун зоставив йому меча і місце у війську.

***

Всеслав тому не забороняв сину товаришувати з Вогнедаром, що навчав той юнака, ніби між іншим, справі вояцькій. За зиму Рогволод витягнувся і зміцнів, руки йому перестали боліти від вправ, а мечем княжич вимахував нині набагато краще, ніж раніше. Всеславич дуже полюбляв подібні заняття і докоряв приятелеві, коли той полишав їх задля відвідин книгозбірні.

- Для чого тобі книги, - бурчав Рогволод, йдучи за приятелем до колишніх палат Ярославліх, - ти сам як книга… Воїну потрібен меч, а не читанки.

Отець Алемпій же, котрий і запросив Вогнедара подивитись на писану мудрість, приймав обох друзів зі щирою радістю. Тих же мніхів-переписчиків, котрі обурювались присутністю відьмака, котрий не розлучався з мечем і вовком, заспокоював:

- Душа поганська до світла тягнеться. Чи можемо ми заважати промислу Божому?