Блискавиця Перунова

- Ти, княже, - гримів Феодосій у трапезній, - і люди твої лише зветеся християнами, а живете як язичники! Лукавий задурює вас і таким і сяким чином, і од віри вас відвертає і трубами, і скоморохами, і гуслами, і русаліями! А глянь-но на втолочені грища, по яких товчеться простолюд, людей тьма на них, а церкви порожні стоять! Коли ж буває година молитви, то рідко кого зустрінеш у храмі! От і кара буває народові за гріхи: або смерть, або голод, або нашестя поганих, або ще якась біда…

- І що ото ви, отче, - мовив з несмаком Всеслав, - весь час крячете, мов ворон! Біда… Біда… Напасті… Видасться посеред битви спокійна година, так і ту зіпсувати хочете. Що вам до людей з їхніми грищами, хай краще гуляють, ніж ворохобляться, а до русалій літніх ще дожити треба.

- А ще тримаєш при собі, княже, - не відступався Феодосій, - жерця поганського і вуха свої занечищуєш словами його! І син твій, отрок, з ним же, поганином, дружбу водить, і сам уже став мов язичник! Женіть чоловіка цього геть, бо сама його присутність – ганьба палатам княжим!

Вогнедар опустив очі. Цей чоловік, що звав його ганьбою, нагадував Далебора до болю в грудях. Юнак був навіть радий тому, що несамовитий мніх кляв його – бо це було не схожим на Далеборів рахманський спокій. Всеслав теж завважив подібність, бо мовив різко:

- Мало з мене було волхва того, так тепер ви, отче, не даєте жити як хочеться! Прямо мара яка-то, до чого ви схожі з Далебором-небіжчиком і голосом, і лицем, і тим, що кожен своє гне… Тільки й ріжниці, що він Перуна славив, а ви – Христа. Та й не гнівався отак як ви аж до крику. Він часом не був вам братом кровним, Далебор-то, Перунич?

Стріла трапила у ціль – мніх збілів на виду, але мовив твердо:

- Нема у мене інших братів, окрім братів во Христі, і не було ніколи!

“Ой, неправду казав чоловік цей,” – думав Вогнедар, коли пробирався засніженою вуличкою до хатини діда Сулиці, - та тільки хто пам’ятає тепер синів воєводи Мстислава? Хіба що дідо Сулиця, та й то навряд!”

Дідо, однак, аж образився такою недовірою.

- Про такі речі, воїне, тільки мене й питати треба, я бо не лише один з найстарших на Подолі, але й пам’ять зберіг, чого не скажеш про решту старині.

Вогнедар, коли зайшов до хати, видобув з торбини лагоминки ріжні, якими наділив його Всеслав, і Сулиця задоволено прицмокнув:

- Казали мені добрі люди – для чого, злидню, зуби зберіг? Для того, аби хоч на старість поїсти те, що князі їдять!

Та й поліз до льоху за медовухою. А оповідати почав, сьорбнувши для пам’яти з заповітної баклажки.

- Се, Перуничу, діло давнє… Дійсно, мало хто пам’ятає нині братів-Божичів. Були вони синами воєводи з Вишгороду, а чи з Василькова, забув уже. П’ятеро братів – як п’ять пальців на руці! Найстарший разом з батьком-воєводою ще Святославу-князю службу правив, аж поки і голову склав десь на Подунав’ї. Другого замолоду звали Данком, оце ж і був Далебор-волхв, а ще двоє братів навчалися: один у Святині Дажбожій, у Чари-волхва, другий же – у Велесичів. П’ятий же тоді хлопчиськом був, а звався Богодаром. Оце ось, Перуничу, і є отець Феодосій…

- Славний рід який, - мовив Вогнедар замислено, - воїн і троє рахманів…

- Та й отець Феодосій, - прищулився дідо, - теж, як ти говориш, рахман, тільки іншого Бога. Так ось, коли звалилась на нас напасть оця ромейська, двоє Божичів загинуло одразу – один згорів разом з Чарою у Святині, коли підпалили її князеві найманці, другого ж убили на торжищі, яко учня Велесичів. Далебора тоді у граді не було, та думали, певне, рідні, що і його вбито у Гаї… Словом лишилась мати їхня з одним Богодаром…

- А батько-воєвода? – спитав юнак.