Блискавиця Перунова

Більше Вогнедар не ходив цим шляхом – настільки болючим було оце його перше видіння. Учитель підказав би, як жити з даром віщунським, та не було поруч Далебора. А юнацьке захоплення Рогволода тільки додавало суму – княжич бо щиро увірував, що його приятель віднині знає все.

У Батури-дереводіла Перунич також був частим гостем, і почувався краще, ніж на Горі. Дереводіл, хоч і звався нині тисяцьким, але не мав з того щастя. Все не міг забути загиблого сина.

- Пропав рід, - жалівся він Вогнедару, - від Первня не чекати онуків, а донька комусь іншому родитиме нащадків. Не стане у Києві Батуричів… А все я винен, гординю свою тішив. Сина в дружину за великі грошики примістив, аби поруч з дітьми боярськими був Змагор Батурин. І ось маю тепер…

- Не був би дружинником Змагор, - потішав Вогнедар, - то був би ратником. Ви не винні в його загибелі. Так бо належало йому – грудьми прикрити Київ від навали.

- Слабка мені втіха з того, - зітхав Батура, - краще б убили мене… Розкажи-но, Перуничу, щось про землі далекі… Тільки про війни не розповідай, грець із ними, з тими війнами… Ти ось минулого разу оповідав про країну Чинь, де жовті люде живуть. Ось про них розкажи, або про отих бгаратів, що на слонях їздять.

Поляна теж любила слухати Вогнедарові оповідки, та юнакові все не щастило зостатися з нею наодинці. Весь час була вона то поруч з зажуреною матір’ю, а то біля неї товкся Первень, похмурий, наче ніч. Оце єдине, що не подобалось Вогнедарові у Батуриній хаті. Брат Полянин дивився на нього навіть не вовком - змієм, а нехіть свою виміщав на домашніх. Батура-то не дуже зважав на нелюбого сина, а от Світана, і так вбита горем, тільки й знала, що плакати мовчки. Та й Поляна, видимо, страждала, бо усе-таки любила брата. А не ходити до Батури зовсім Перунич не міг себе змусити – так приворожила його донька дереводіла.

Згадав тоді Вогнедар, як говорив колись йому Далебор, що кожну людину собі з’єднати можна, якщо, звісно, для цього є час, і та людина не йде на тебе з мечем напереваги. Вирішив Перунич якось прихилити до себе Первня… Зрештою, укоськував же він і коня, і вовка… Чому б не спробувати поговорити з хлопцем, невже ж це набагато складніше, аніж осідлати Білогрива?

- Первню, - мовив якогось дня до молодика, котрий, завбачивши гостя вхопив свитку і хотів проскочити у двері, - чого тікаєш? Може поговоримо? Розказав би мені про Бога свого… Я ось оповідаю та й оповідаю, чому б і не послухати цікаві речі?

- А то ти став би слухати, - озвався розгублено Батурич, - рідним он моїм і то байдуже, хоч і хрещені вони, і до церкви ходять. А тобі для чого, язичнику, знання такі?

- А щоб знати, - сказав Вогнедар лагідно, - чи ви, християни, вмієте правоту свою доводити лише тоді, коли маєте за спинами озброєне військо, а чи й ось так, у мирній хаті.

Первень сіряка свого поклав на лаву.

- А що б ти хотів почути, - спитав ледь розгублено, - в Святому Письмі кожне слово – істина…

- Що завгодно, - всміхнувся Перунич, - моя пам’ять витримає!

Світана та Поляна якраз принесли води з криниці. Та так і заціпеніли у дверях. Первень та гість їхній сиділи на лаві рядочком і вели мирну бесіду.

- І сказано бо – “не вбий”, - доводив Первень, - хіба це не шляхетна заповідь?

- А чи додано до неї, кого не можна вбивати? – питав Вогнедар, - по крови рідного, одновірця, чи взагалі ворога? А вбити в обороні своїй, чи в обороні землі своєї? Це як по-вашому – гріх чи ні?

- Взагалі не можна вбивати! - гарячкував Батурич, - аби люди блюли цієї заповіді, то ніхто б не воював!

- Але воюють між собою і хрещені люди…

- І тим творять велике лихо, - зітхав Первень.

- А чи написано в книгах ваших, що можна змушувати людей хреститись під страхом смертним?

- Напевно ні, - задумався молодик, - але є люди, які не розуміють слів… Ось ти хоч слухати можеш, а скільки людей зневажають і Слово, і тих, хто мовить його .

Світана обід поставила на стіл, і Первень не пішов з хати, а зостався, бо йому кортіло досперечатись. І далі вже з дому не тікав й на батьків не пирхав. А тільки-но з’являвся Вогнедар, одразу викликав його на розмову. Дивився він уже на Перунича як на людину, що виросла у тьмі, але дошукується істини, і щиро прагнув його врятувати. Світана ж шепотіла до Вогнедара потиху:

- Ой, сильний чародій ти, Перуничу! Як одмінив мені сина! Злагідніло дитя моє. Правда, їсти більше не стало, але хоч з дому не йде…

А Батура лише рукою махнув:

- Оце дібралась пара: мніх майбутній і жрець теперішній. Аби язиками тріскотіти. Краще б розповів, Вогнедаре, щось із літ минулих, абощо…

- Вашому сину, - всміхнувся Вогнедар, - якраз і не вистачає співбесідника.