Блискавиця Перунова

Всеслав лише посміювався з Рогданових слів. На Подолі був повний лад, а гаптованою сорочкою-оберегом князь і сам любив похизуватись, незгірш за пращурів. Пробував він приручити Перунича, даючи йому за пісні та оповідки гроші, та юнак не брав нічого, окрім їжі, якою ділився потім з дідом Сулицею. Коли ж Всеслав хотів подарувати співцеві золотого ланцюжка за якусь особливо вдалу пісню, Вогнедар мовив лагідно:

- Чи не забули ви, княже, що рахмани не беруть платні такої?

- Але ж це не гроші, - всміхнувся Всеслав, - чому б не взяти?

- Щоб душа моя потім не була скутою цим ланцюжком, - відповів спокійно Перунич.

Всеслав перестав наполягати, видно зрозумівши, що Далеборів учень не відступить від завітів навчителя. Рогволод же ходив за другом тінню, незважаючи на глухе незадоволення Всеславових наближених.

Раз приятелі вибралися на чергову прогулянку по Княж-горі. Вогнедар вже не один раз проходив повз багатий колись дім, що нині стояв пусткою. Знав, що є то садиба Косняча-тисяцького, розбита киянами під час ворохоби. Нині вирішив зазирнути всередину, адже жила тут колись людина, що була йому єдиним кровним родичем. Людина, що зрадила рід свій. Рогволод, цього не знавши, відмовляв:

- Кажуть, що це лихе місце, бо й господар був лихим…

Та Вогнедар зайшов таки… Дім було засипано снігом, через виставлені вікна віяв холодний вітер… Нічого не говорило про того, хто жив тут – ні розбиті скрині, ні уламки меблів. Тихо було як на цвинтарі. Юнак зайшов до кімнати, що певне, колись була спочивальнею. Тут теж було порожньо. Від широкого різьбленого ложа зосталися уламки. Гарненький поставець ромейської роботи лежав дверцятами вниз.

Полісун, котрий прослизнув до пустки слідом за господарем, ухопив зубами краєчок якоїсь білої тканини, що виглядала з-під поставця.

- Що ти там знайшов? – спитав Вогнедар.

Він підняв шафку і побачив білий згорток. Відвологла тканина виявилась жіночим платом, гаптованим калиновими кетягами. У плат були загорнені дитячі іграшки – глиняний коник та дерев’яний меч.

Перунич заціпенів зі згортком у руках. Плиткі спогади знову бились об лід на пам’яті. Несподівана знахідка нагадала йому пісеньку, чуту у дитинстві. Кияни говорили, що Косняч був бездітним, хоча мав жону-бояриню. Чиї це тоді іграшки, що так не пасували до боярського дому? Старшого сина Калини, а його, Вогнедара, незнаного брата? Для чого зберігав їх цей жорстокий чоловік? Чи пошкодував він хоч раз про те, що скоїв?

- Брате, що ти там робиш? – озвався Рогволод з сусідньої кімнати, - ходімо звідси, бо ще мара якась прив’яжеться…

Вогнедар поспішно сунув згорток під кожушок. У вухах йому поволі стихала колискова… Татко зробить забавочку… Глиняний коник та меч, зроблений по дитячій долоньці… Юнак провів рукою по чолу, відганяючи змору, і швидко пішов геть.

- І зовсім не треба було туди заходити, - бурчав княжич, поки йшли вони вулицею.

- Чи мало на світі лихих місць, - озвався Вогнедар, - ось це, наприклад…

Вони проходили повз Десятинну церкву. Юнак сказав поволі:

- Тут колись був Перунів Гай… Учитель говорив, що Княж-город у ті часи був невеличким… А тут росли дуби до неба… І Перуничі берегли завіти пращурів… Ця земля просякнута їхньою кров’ю… Недобре ставити Святиню на кістках переможених…

Лице Вогнедарове стужавіло. Рогволод мимоволі відсахнувся.

- Колись, - наче крізь сон озвався Перунич, - ворог прийде… Узимку… Наче хмара… І Київ упаде, полишений князями своїми… І споруда ця завалиться під ударами таранів, поховавши під собою тих, хто шукатиме в ній порятунку…

Княжич схопив приятеля за руку:

- Хто прийде, брате? Половці? Коли?

- Не половці…, - Вогнедар важко дихав, - не знаю… Не бачу… Давить…

- Ой, лихо! – безпомічно мовив Рогволод, - та що з тобою?

- Оце, - озвався Перунич, поволі отямлюючись, - напевне і є сон… у Наві… Учитель мені розказував, що таке трапляється з Віщими.

- Ти бачив майбутнє?! – спитав Всеславич захоплено, - ніколи б не повірив!

- Недобрим буде майбутнє це, - сумно мовив Вогнедар, - хвала Богам, ми встигнемо померти, але рід наш зійде кров’ю на землі нашій. А все через те, що не хочемо жити як належить. Відповідати ж за це нащадкам, та кого нині цікавить, як житимуть правнуки?

- Це, мабуть, страшно, - посерйознішав княжич, - мати дар такий… Бачити й не мати змоги запобігти…

- Чому –“не мати змоги”? – лагідно сказав Перунич, - головне робити все, що у силі твоїй. Знаєш, як б’ється останній живий біля гинучої корогви? Чомусь він та може запобігти – принаймні ганьбі довічній на імені своєму.