Блискавиця Перунова

- Я шаную Древніх Богів, - сказав Рогволод твердо, - і шануватиму завжди. Ти не знаєш, батько ж мене на капище водив, далеко від Полоцька, у пущі. Там ще жрець був, старий-старий, старший, мабуть, і за Далебора твого. Батько все хотів, аби я сильнішим став, а не ріс замірком. Я пройшов посвяту крові… Ось…

Всеславич витягнув правицю й закотив рукав. Вогнедар побачив знайомі сліди від обрядових надрізів. Він теж проходив через посвяту крові у отроцькому віці. Обряд цей був досить болючим і вимагав великої витримки. Дивно, що Всеслав наважився посвятити хлопця, але Рогволод явно пишався цим.

- Слава Богові Перуну огнекудру, - вимовив княжич, - який стріли мета на ворогів, і вірного веде стезею… Адже він є воїнам честь…і суд… І милостив єсть до хоробрих…

Вогнедар не міг стримати розчулення і мовчки стис руку приятеля. Той сказав тихо:

- Тоді… у битві, як ти вихопив мене з-під копит кінських, довкола тебе наче вогонь горів. І люди це бачили… І всі говорять, що неможливо підняти з землі чоловіка в кольчужній броні, а ти мною торгнув, наче пір’їнкою…

- Не знаю, скільки там важила кольчуга, але ти зовсім не важкий, - мовив Перунич з усміхом.

- Рогдан говорить, - озвався княжич знову, - що ти і твій навчитель – дияволи у людській подобі. Але я не вірю, що ти є зло, бо зло не може бути шляхетним, старий же волхв і взагалі загинув як богатир з часів прадавніх.. Я хочу стати сильним як ти, а якщо силою такою наділяє Перун, то я ладен схилитись перед ним. І може станеться диво…

- А чи знаєш ти, княжичу, - сказав Вогнедар, - що володар блискавиць бере страшні треби за дива свої? Ось сталося диво – ворог не дійшов до граду. Та скільки зосталось на бранному полі тих, хто чекав цього дива. Чи ладен ти сплатити за поміч Перунову власним життям?

- Ти ж бачив мене у битві, - мовив Рогволод, - я хоч і слабосилий, але не боягуз…

- Бути хороброму в житті важче, аніж у битві, княжичу… Чи насмілишся ти визнати відкрито, що віриш Богам нашим?

- Але ж для цього треба, - сказав несміливо княжич, - зректися Христа…

- Хіба отой волхв з пущі, - всміхнувся Вогнедар, - не говорив тобі, що Перун не вимагає, аби чоловік, перш, ніж прославити його, зруйнував чужу Святиню, або чогось зрікався? Коли міць Перунова торкнеться твоєї душі, в ній просто не зостанеться місця для чогось іншого.

- Волхв із пущі, - вимовив Рогволод, - сказав, що ми з батьком з проклятого роду, і душі наші не винесуть тої міці…

- Однак, провів же обряд, - сказав Перунич замислено, - отже Боги дали йому знак… Гаразд, Рогволоде… Я врятував тобі життя, отже є твоїм побратимом за правом крові. І тримаймось цього до смерті, аби не зникнути одне для одного у потойбіччі.. Дістань меча…

Рогволод видобув свою зброю. Вогнедар стягнув з плечей сорочку і підійшов до приятеля на довжину меча. Лезо торкнулось його незахищених грудей.

- Довіряю тобі життя своє, - вимовив Перунич, - кров свою, душу свою… Як довірився нині – довірюсь у битві, як довірюсь у битві – довірятиму скрізь. Во ім’я Перунове хай кров змішається наша, і ніколи не проллє її більше зброя наша…

Вогнедар різко хитнувся вперед, і з-під клинка побіг кривавий струмочок. Рогволод поспішно відсмикнув зброю.

- Запам’ятав? – спитав Перунич, беручи свого меча, - зможеш повторити?

Всеславич кивнув і теж оголив груди. У нього навіть вуста побіліли від піднесення, а голос зривався і тремтів. Коли кров бризнула на Перунів клинок, княжич навіть не здригнувся, настільки великим було його захоплення цією хвилею.

Юнаки обійнялись рана до рани, відчуваючи, як змішується червона волога Опісля Перунич зняв з себе дерев’яний оберіг-громовицю, дарований йому колись Далебором, і вдягнув його на Рогволода.

Княжич похапцем розплутував ланцюжки. На шиї у нього, окрім хрестика, висів ще який-то круглий оберіг зі срібла.

- Се мені, - вимовив, - жрець отой дав…опісля обряду. Говорив – венедська… Оберігає від зла з чотирьох боків світу…

Вогнедар розгледів на срібному колі чотири свастики і рівнораменний хрест з п’ятьма зубцями на кінцях.

- “Рука Світовида”, – вимовив з пошаною, - мені Далебор розказував. Це дуже сильний оберіг з Руяну.

- Тобі, побратиме, - сказав Рогволод, - тобі так потрібна оборона, бо ти один, як той дуб у полі.

Дідо Сулиця, котрий прийшов невдовзі, вийняв діжечку з заповітною медовухою і пригостив друзів. Рогволоду ж сказав:

- Не треба, аби знали, що син княжий з жерцем-язичником братався кровно. І так уже Поділ гуде від зайвих розмов.

- Я не боюся нічого і пишаюсь братом таким, - відповів княжич по-юнацькому вперто.

Дідо хмикнув:

- Це тобі не в лісі, княжичу, а у Києві… Батькові твоєму таке пошкодити може.