Блискавиця Перунова

- Отже, житиму в лісі, - мовив Рогволод, - але не відмовлюсь від брата свого. Батько ж обіцяв Вогнедарові повну волю славити Древніх Богів у самому граді.

- Але ж люди від такого одвикли вже, - сказав Сулиця.

- Я їм нагадаю, - озвався Вогнедар, - і почну вже завтра…

З того дня Вогнедар почав блукати містом, заходячи трохи не до кожної хати. Незабаром кияни звикли до чубатого воїна, при боці в якого завжди висів меч, через плече – гусла, а поруч, наче тінь, біг величезний вовцюга. Багато хто чував про його відвагу у битві та про участь у визволенні Всеслава, тож вітали Перунича якщо й не завжди радо, то, принаймні, з цікавістю. Якщо господарі не випрохували гостя геть, то юнак сідав на лаві, клав гусла на коліна і починав оповідати.

Зима – то діло довге, а розумні речі цікаво й послухати. Почали Перунича вже й запрошувати то на один кут міста, то на інший, а він оповідав те, що почув від Далебора за життя своє, жодного разу не повторюючись. І про походи воїнів-ар’я, і про далеку землю Бгарати, де в ріках водяться зубаті ящери, а лісами блукають велетенські звірі на ім’я слонь, і про те, як виховували ар’я тих слонів для битви й роботи… Дехто, щоправда, вважав – вигадує молодий чародій, але потім хтось пригадав собі купецькі оповідки про схожих звірів, що їх, нібито бачили вони у царгородськім звіринці. А як обридали сказання про дальні краї – починав Вогнедар історії про те, що було на землях цих від часів прадавніх. Тут уже нишкли всі і слухали, затамувавши подих, про орачів і воїнів, чия кров бігла й по їхнім жилам.

- Хозари дійшли до граду Київського і там усілися, - оповідав був Перунич у хаті Білозіра-коваля, а слухали його, окрім господаря з родиною, люде трохи не з усього Ковальського Кута, яких ледве вміщала переповнена хатина, - ті ж русичі, які не воліли бути під хозарами, пішли у степ до боярина Скотеня, іронця з роду. Іронці ж теж були ар’я, і не чіпали звичаїв наших, і рабів не брали, і так лишили русичам життя руське. Хозари ж брали до роботи своєї рабів, а жонам велике зло творили. А тоді готи-грабіжники напали на русичів, а ті взялись за мечі… І пращури наші потягнули на готів разом з іронцями-конниками. Розтрощені були готи й втекли з поля битви.

- А з хозарами ж як? – питав нетерпляче молодий ковальчук Чорнота. Білозір дав йому щигля, сам не менше захоплений оповідкою.

- Хозари рушили на нас години ратної,- вимовляв Вогнедар слова безіменного свідка тих подій давніх, - і тут бо русичі кинулися до битви мов леви… І сказали: ”Біда станеться, якщо Перун про нас не подбає!” І той їм допоміг: як готи були розбиті, так і хозари вкусили праху… Вперше тоді вони були розтрощені, і Русь зітхнула вільно. Хозари ж утікали аж до Волги, сором маючи… Розбіглися воїни їхні, покидавши на землю мечі свої… І мовили тоді Віщі: ”Прийшла ж милість Божеська! Хвалимо Дажбога нашого, і Перуна-золотовуса, які були з нами!”

- Я так і знав, що все скінчиться добре! – вигукнув Чорнота і заробив другого щигля.

- Аби скінчилося лихом, то тут сиділи б не ми, а хозари, - всміхнувся Вогнедар, - а ми були б у них дроворубами та водоносами.

- Уміли люди і воювати, і жити, - зітхнув хтось, - а тут живеш і оглядаєшся… За Всеслава трохи легше стало, а то ж свій свого боявся гірше за хозарина.

- Та й хозар вистачає у Ярославлім граді, - підкинув хтось, - пригріли їх князі, а ті й раді сісти нам на шию… Варто лише зайняти копу – і пропав чоловік… Лихва²³ непомірна, не виплатив – і незчувся як став робом хозарським… І війни не було – і наче в полоні.

- Хто тебе змушує брати гроші в обрізаних? – буркнув Білозір.

- Їсти щось треба, - зітхнув коваль, - хворів я довго… Не всім так щастить, як тобі, старшино.

- Скільки ти винен?

- Та кілька резан²⁴, але ж лихва…

- Заплачу за тебе…

- Та що ти, Білозіре, - розгубився коваль, - для чого?

- Для того, - мовив Білозір різко, - аби бути гідним пращурів. Не тільки той воїн, хто з мечем… Чи вірно говорю, чародію?

- Вірно, - озвався Перунич, - якщо ми не вирятуємо один одного з рук ворожих, то хто це зробить за нас?

На Горі, у Княж-городі, Вогнедар теж бував частенько. Всеслав приймав його з радістю, але наближені його кривились, особливо Рогдан, котрий незлюбив жерця-воїна ще з першої зустрічі.

- Ходить, душа поганська, - бурчав він так, аби дійшло й до князя, - мутить народ… Для чого смердам товкти про подвиги ратні? Або про ті часи, коли князі у вишиванках ходили? Добра на часі медовуха, та не зрівнятись їй з винами заморськими!