Блискавиця Перунова

- Ти – чаклуна приятель? Мудрий був чоловік… Одразу мовив коназу – дай торкам коней! Який торк воїн без коня!

Підморгнув змовницьки:

- Як між людьми Хреста тісно буде – приходь жити у Ксаєве кочовище! Нам чаклуни потрібні - ми Тенгрі віримо, та як твій Бог сильний, то і йому вділимо пожертви.

Поки військо, обтяжене пораненими та визволеними полоненими, добиралося додому, Всеслав видимо вагався, чи вділяти помочі Чернигівському князю. Врешті, певне, пам’ять про загиблого навчителя переважила нехіть до родича-ворога, і Всеслав відправив на Сіверщину гінця з листом, в якому оповідав про останні події у Києві, битву з кипчаками та пропонував союз.

Посланець повернувся до Києва зі звісткою, що Святослав Чернігівський відчайдушним ударом розбив біля міста Снова орду, котра вчетверо перевищувала кількістю його поріділу опісля Альти дружину. Тому помочі Ярославич не потребував, але за пропозицію в обережних виразах дякував, про Ізяслава же та про давню історію з присягою на святому хресті не згадував ні словом. Всеслав, прочитавши відповідь, мовив захоплено:

- Мене вовком звуть, а це – лис! Ох і хитрий же!

Вогнедар же тим часом відлежувався у хатині діда Сулиці. Рана його була не важкою, але прикинулось запалення, та ще й відкрилась рана від Чудинова списа. Юнака трусило в лихоманці. Чоботар варив зілля за його вказівками та накладав пов’язки, просочені мастями з Далеборової торбини. Знайомий запах зілля гостро нагадував про Далебора, аж Вогнедар часом стогнав не стільки від болю, скільки від душевної муки.

Поки одужував Перунич, настала зима, сніжна і ясна. Князь Всеслав, котрий не забував про свого чуру, прислав йому одежу – чоботи, штани, кожушок, все просте, але тепле. А від Батури принесли сорочку зі взором зі зчеплених свастик, схожу на ту, що одягав у битву Всеслав, і серце молодого воїна забилося сильніше.

Вогнедар роздумував, що робити йому далі. Поки живий був Далебор – юнак не переймався майбутнім, а слухався учителя наче меч вправної руки. Нині ж він був полишений на волю Перунову і на власну.

Згадував він оповіді Далеборові про Руян, острів у морі-окіяні, де правлять волхви. Десь на тому острові жили й онуки Далеборові… Аби дібратись до того прихистку, та там, у венедів, і залишитись… Подумавши відкинув сю звабу, занадто бо вона схожа була на втечу з поля битви.

Мислив він і про Хорсицю, інший острів, любий його серцю. Щоправда, дідо Сулиця, котрий оповідав йому київські плітки, говорив, що шлях Дніпром буде небезпечним, бо половців суне хмара, і вони напевне обсядуть береги, як колись печеніги. Тим більше хотілося бути біля протолчан у небезпеці. Як там вони зараз – Тверд, Ярволод… Малий Твердята, мабуть, підріс. Вільні люди з радістю приймуть свого жерця. І житиме він у хижці Далеборовій, душею відчуваючи Богів. А прийде ворог – зайвий меч придасться воїнам з Хорсиці.

Та, однак, ніяк забути не міг Вогнедар останні слова навчителя. Мав він взяти зі Всеслава плату за визволення та виграну битву. Для цього мусив лишатись у Києві і прославити ім’я Перунове там, де пращури молились Богам своїм.

І ще одне прикувало юнака до стольного граду – сорочка зі взором із зчеплених свастик. Може, звісно, пошила її жона Батурина, котрій жаль стало молодого воїна, що не мав матері, а може… Юнак збирався відвідати Батурин дім опісля одужання. Поштивий дереводіл був у тяжкому горі – Змагор, утіха його серця, лежав нині в могилі братній, загорнений в черлений плащ дружинника.

Навідував Вогнедара у хатині старого Сулиці лише Рогволод. Княжич щиро прив’язався до рятівника і годинами просиджував у дідовій хижці, слухаючи оповіді приятеля. Перунич зустрічав його з радістю – він бо ніколи не мав друга-однолітка. З дітьми бродників хорсицьких він не приятелював, бо не мав на те часу за вояцькими вправами. Змагор Батурин міг би стати йому другом, але Змагор загинув… А Всеславич, хоч і молодший за нього, теж мав вояцьку душу і пристрасть до чинів відважних, хоч і трималася та душа у тілі крихкому й вутлому. У князя-вовка, як-то часом звали Всеслава, було семеро синів, наче у казці. Шестеро були в батька – міцні та дужі, а Рогволод, хоч і носив ім’я, що уособлювало силу, хтозна у кого і вдався. Батька він обожнював, а той любив своє невдатне вовченя і намагався виховати воїном, незгіршим за братів. Тому і взяв з собою на ті перемовини, аби привчати до небезпеки.

Якось, коли Вогнедар оповів Рогволоду історію Велимира, переможця готів та його бойового побратима, княжич мовив заздрісно:

- Я б теж хотів мати брата по мечу… Ось ти життя мені врятував, Перуничу… Був би ти хрещеним – хрестами б помінялися…

- У нас є обряди давні, - озвався Вогнедар задумливо, - але зараз ти шануєш святощі наші, а згодом, може, нищитимеш їх, як родичі твої?