Блискавиця Перунова

- Жаль, - мовив Батура співчутливо, - але що ж… Грізному Богу служив твій старий, і загинув у грізній битві. Він побачив був між комонними який-то блиск, мов колесо огняне, і гукає мені: ”Перун прийшов!” Там між вами дійсно щось світилося, не буду брехати. І майже одразу навалилася на нас купа ціла оцієї степової галайстри… Бачив я лишень, як він упав – мертвий, чи ще живий, не знаю, тут бо прапороносця вбили, і я підхопив стяг. Але певне загинув волхв твій, бо такі падають лише мертвими.

Вогник зціпив зуби від болю, що нині пронизував його всього, і торкнув коня.

- Рану хоч затягни, шалений! – крикнув услід Батура, - зійдеш кров’ю!

Над полем недавньої битви вже кружляло гайвороння.. Вогник віднайшов те місце, де кипчаки зударилися з ратниками. Білогрив обережно переступав через непорушні тіла. Раптом кінь незадоволено пирхнув і подався назад. Сіра тінь ковзнула між мертвими. Полісун…

- Шукай, друже! – вимовив Вогник.

Вовк заметався і раптом завив, звівши угору писок. Кінь став дибки, трохи не скинувши юнака.

- Ти кращий межи конями, - пробурмотів Вогник, сповзаючи на землю, -тихше… заспокойся…тихше…

Далебор віднайшовся за кілька кроків. Волхв лежав поміж мертвих кипчаків, і біле вбрання його побагряніло від крові, а правиця все ще стискала Перунового меча. Юнак упав на коліна

- Віщий! – вимовив, - Віщий!

Старий ворухнувся, і Вогник радісно скрикнув:

- Ви живі! Я поможу! Зараз!

- Не треба…нічого, - чітко вимовив Далебор, - Індра… дав змогу… проститись…Тепер усе…Синку…

Вогник схопив його за руку і сльози виступили на очах юнака трохи не вперше від загибелі Боричів. В лівиці старого воїна, що лежала на зранених грудях, була затиснута жменя скривавленої землі.

- Кажемо слова ті для пам’яті, - озвався Вогник, щоб не розридатися вголос, словами одної з пісень Далеборових, - аби жодне з тих слів не згубилося… Де пролита кров наша – там є земля наша! І се вороги знають! І знищити нас стараються! І се старання марне! Буде так, як у старі часи отців наших! А судилось загинути – притулимо землю до рани. І Марена-Смерть скаже: ”Не можу я воїна цього відділити від його землі!”

- І Боги на Сварзі скажуть тоді, - раптом мовив Далебор притомно, - “Се русич і залишиться ним, бо взяв землю до рани своєї і несе її до Нави!”

- Віщий! – покликав Вогник розпачливо, - не кидайте мене самого! Дозвольте піти з вами!

- Це буде слабкість, Вогнику, - вишептав Далебор, - Ти ж знаєш, що Перун не терпить слабких і слабодухих… Ти маєш жити… І взяти зі Всеслава плату… Меча й оберегу залишаю тобі, Перуничу. Як наступнику… А мені в дорогу даси М’єльнір.

Волхв закашлявся і судомно притис до грудей закривавлену землю. Тоді озвався знову:

- Мусиш мати доросле ім’я, гідне жерця Перунового! Нарікаю тебе Вогнедаром… на честь учителя мого… Се ім’я твоє для людей, ім’я ж душі, ім’я таємне, зостанеться з тобою до смерти.

Перепочив трохи і додав:

- Ім’я душі моєї – Укрян, так і згадуй мене в молитві. Проведи ж мене належними словами, Вогнедаре Перуничу...

- А тому, хто впав у полі, - розпочав Вогник останню, смертну молитву жерців Бога Воїнств, - Блискавиця дає напитись води живої…І до Сварги він їде на білім коні… І Перун зустрічає його, і веде до блаженних чертогів своїх… І там пребуде він час і отримає тіло нове, і місце у Божому війську! І так має жити до вічних віків, творячи за нас молитви!

Старий повторював за ним відхідну самими вустами. Тоді всміхнувся над силу, і душа вояцька покинула зранене тіло, що вже не в змозі було втримати її. Усміх же той, спокійний і гордий, лишився на мертвому лиці, як останній відблиск Далеборової душі.

***

Вогнедар, Перунич, повернувся до Києва разом із військом.

Там, на полі битви він урядив навчителю пристойне поховання. Склав з допомогою ратників, поруч з якими бився Далебор, погребове вогнище. М’єльніра вклав мертвому до рук, як-то і велів загиблий, а оберегу з темного срібла зняв обережно і вдягнув на себе. Собі ж узяв і Перунова меча. Сі дві речі та ще гусла, котрі Далебор зоставив в обозі, були єдиним спадком по ньому. Якщо не брати до уваги знань стародавніх, що зосталися викарбуваними у Вогнедаровій пам’яти.

Молодий Перунич сам підпалив стоса з чотирьох кутів по черзі, а спостерігав за цим Всеслав з сином, і ті, хто знав Далебора-волхва.

Іншим загиблим русичам теж врядили пристойне поховання, викопавши могилу, де всі й розмістились по-братньому – і дружинники, і ратники, а тоді військо київське рушило у зворотній шлях.

Ксай-торк зі своїми людьми провели їх трохи. Ксай тримав на сідлі замурзаного чорноокого хлопчика.

- Сина знайшов, - сказав, - а жінка вбито… Гарна мав жінка… Бувай, Всеславе-вовче! Наша люди нині – друзі тобі. Ще кипчак прийде – ще бити будемо!

А до Вогнедара мовив: