Блискавиця Перунова

Вогник не бачив блиску довкола себе, він лише відчув, що битись стало легше. М’єльнір знаходив ворога, наче живий. Юнак пробивався вслід за Всеславом і його сином, і не помічав, що дружинники сахаються його, як і половці. Князь же не оглядався, а рвався вперед, повністю віддавшись битві. А Рогволод все слабшав, і, нарешті, обім’як в сідлі. Здоровенний половчин у шкіряному нагруднику, обшитому металевою лускою, заніс над княжичем шаблюку.

Перунич, не маючи змоги пробитись поближче, шпортонув ворога лезом списа, що вивищувалось над корогвою. Кров бризнула на знамено.

- Тобі, Перуне! – видихнув юнак. В голові повторювались, мов оберти колеса, слова древньої молитви:

“Хай святиться…таємне ім’я твоє…Індра…Бо то є Бог серед Богів…Бог серед Богів… Так кажуть Веди…”

Рогволод поволі сповзав під кінські копита. Розуміючи, що хлопець пропав, Перунич усе ж таки спромігся висадити з сідла ще одного ординця. Спис з корогвою він затис під пахвою, а коня ухопив за повід.

“Воїнам… честь…і право… і суд… і милостив єсть…до хоробрих…Індра… пребуде…од віку…”

Вогник кинув меча до піхов і рушив з кіньми вперед. Рогволод уже лежав на землі, очевидно приглушений ударом по шолому. Перунич нахилився і ухопив його за руку.

- Піднімайся!

Очі молодого кривича відкрилися, але в них не було розуміння. Тоді Вогник перехопив його руку повище і рвонув вгору, дивуючись тому, що чоловік в кольчузі є таким легким.

- Давай в сідло! Швидко!

- Що це? – пробурмотів хлопець, - хто ти? Вогонь…Звідки вогонь?

- На конь! – гукнув Перунич, втрачаючи терпець, - Загинеш! Швидше!

Всеславич таки отямився і вчепився в гриву половецького коня. Тоді сів верхи, трохи не з’їхавши знову вбік. З-під шолома йому скрапувала кров.

- Тримайся верхи! – крикнув Вогник, знову видобуваючи меча, - тільки тримайся!

Половці кинулися втікати, коли зрозуміли, що потрапили між двох жорен. Рогданове крило з’єдналося з загоном Всеслава і рушило навздогін. Вирватися з кривавих обіймів лави-птиці вдалося лише кільком десяткам чоловік. В таборі за лісом переможці віднайшли обоз з награбованим і кілька сотен бранців – торкську жіноту з дітьми, та селян-русичів з довколишніх весей, які мали нещастя трапитись орді на дорозі. Всеслав, задоволений і веселий, підкликав Вогника до себе.

- То чий ти чура? – запитав, - мій чи Рогволодів?

- Нас мало б бути три седмиці, - відповів без усміху Перунич, - от я і намагався встигнути за всіх.

- А що там мої люди говорили, ніби вогонь горів довкола тебе?

- Бо поруч зі мною, - мовив Вогник з шанобою, - билися душі пращурів… Се велика відзнака, і я сподіваюся виправдати її.

- Ти уже виправдав! – сказав князь серйозно, - дякую тобі за сина, Перуничу! Я бо бачив, як ти його вирятував, та не міг пробитися на поміч. Велю виділити тобі добру долю з половецьких возів.

- Мені не потрібна здобич, - сказав юнак.

- А чого ж ти хочеш?

- Волі молитися Богам своїм у місцях, де це робили наші пращури!

- Се платня Далеборова, - зітхнув князь, - а тепер і твоя… Мніхи печерські проклянуть мене, я вже не говорю за митрополита… Але що ж… Я – твій боржник, воїн-жрець!

Поволі надходили ратники, і Вогник, спитавши у князя дозволу, подався розшукувати Далебора. Корогву він загледів швидко – ніс її сам Батура-тисяцький.

- Як добре, що ви живі! – щиро сказав юнак.

- Бог поміг, - озвався Батура втомлено, - страшна була сутичка… Ти часом не бачив Змагора, Перуничу?

- Ні… А де Віщий? Він же мав бути біля корогви…

Батура увіткнув оскепище з корогвою в землю. Він не піднімав очей, і Вогник зрозумів – сталося лихо.

- Що з Далебором?!

- Ти он в крові, - сказав Батура замість відповіді.

Вогник глянув на себе. Сорочка набрякла кров’ю, але він навіть не міг згадати, коли і як пропустив удар. І біль прийшов лише зараз, гарячою хвилею.

- Де Віщий, Батуро?

Дереводіл зітхнув:

- Нема вже волхва твого, воїне! Як є у Перуна рай, то він напевне там.

Юнак захитався в сідлі. Перед очима пливло чорне сонце на багряній корогві.

“Я видів сон у Наві! Ми виграємо битву!”

“Видів ще дещо, і те збутися мусить…”

“Ніколи не просив я Богів, але нині прошу вперше в житті – не дати мені померти, аж поки не навчу тебе всьому!”

“Я бачив воїна-Перунича з цим знаменом… І чорне сонце в багряному небі…”

“Тебе не просять, Перуне… Тож хай все станеться за законом Прави.”

“Мати-Слава сяє до хмар, як сонце, і співає про перемоги і загибель! Треба завжди прагнути першого, незважаючи на друге… Вогнику мій, сину душі моєї…”

- Що ви ще бачили у Наві, Віщий, - прошепотів юнак, - власну загибель? Ви ж ще не навчили мене всьому, що знали!