Блискавиця Перунова

Вогнедар узяв у жменю трохи снігу і засміявся:

- А коли у сніжки грав востаннє?

- Та коли хлопцем був, - сказав Первень здивовано, - а тобі навіщо?

- А ти, Рогволоде? – спитав Перунич весело, - грав? Чи це не по чину княжичу?

- Чого це? – хмикнув Рогволод, - грав… З братами. Вони мене весь час побивали…

- А мене Далебор навчив цьому… Я не мав приятелів, дітлахів, і засумував якось. Зима теж була… Сніги… Вовки десь вили. Віщий говорив, що є краса у всьому. Навіть у такій зимі. А тут – подивіться довкола!

Довкола лежав Київ, принишклий під снігом. З димарів на Подолі курився димок. І на цьому білому тлі виблискували промені сонця-Поревита.

- Дивіться! – сказав Вогнедар і запустив сніжкою в Рогволода, - ну, дивіться же!

Княжич нагріб повну жменю снігу і з задоволенням пожбурив сніжкою в Первня. Той опирався спокусі скільки міг, але коли отримав ще одну сніжку, почав ліпити сніг і собі.

- Дивіться! – повторив Вогнедар задихано, - це ніколи не згине… Бо Сонце народжується з року в рік! Бо завжди буде сніг, і яблуні, і квіти… Аж поки не обернеться Колесо Вічності, але й тоді все почнеться спочатку! Усі храми на світі проминуть і зникнуть – а це залишиться! Мені не треба їхати за красою до Царгороду – вона довкола!

Він ухилився від сніжки Рогволодової, і та, прохурчавши мимо, влучила в якогось чоловіка, котрий уже довгенько спостерігав за ними.

- Ой, лихо! – вигукнув княжич, - чи не сталося чого?

- Вибачте, вельмишановний, - озвався і Вогнедар, - ми захопилися…

- Я бачу, - м’яко мовив чоловік в киреї поверх чорного монашого вбрання, - Ти, Петре, зібрався навертати цього язичника, а він, здається, навернув тебе…

Розчервонілий Первень раптово зблід.

- Отче Алемпію, - мовив прохально, - благаю, не кажіть отцю Феодосію… Наставник буде гніватися! Я дійсно … зробив зле.

- Нічого, - мовив мніх поблажливо, - діло молоде… А ти, юначе, чи не є тим самим Вогнедаром, про якого говорить всеньке місто?

- Я і є Вогнедар, - мовив Перунич, - а Первень дійсно ні в чому не винен… То ми з Рогволодом підбили його. Я не обізнаний з тим, що цього йому не належить…

Вогнедар говорив, а сам над силу гасив веселі іскорки в очах. Мніх заспокійливо хитнув головою.

- Нічого не сталося, - повторив, - я йшов за вами і чув дещо, сам того не хотячи. Ти надто розумний для язичника, Вогнедаре.

Юнак поправив розкошланого чуба і сказав спокійно:

- Я просто можу висловити те, що інші розуміють і без слів.

- А грамоти тебе навчено? – допитувався мніх, - я бо доглядаю книгозбірню Ярославову, і тому цікавлюсь письменними людьми.

- Я вмію різьбити чертами, - сказав Перунич, - і знаю священні рези. Писаних же книг не бачив ніколи, бо не у наших звичаях нищити живу твар задля пергаміну.

- Ти часто буваєш на Горі, - мовив Алемпій, - то якось зайшов би, подивився. Я попереджу переписчиків, аби вони не дуже… жахалися тебе.

- Ви не вірите, що я відьмак? – спитав Вогнедар з усміхом.

- Я досить помандрував по світі, - сказав мніх лагідно, - і надивився ріжного люду. Свята молитва й хрест бережуть від лихої сили, та я не думаю, що людина, яка схиляє чоло перед квітнучою гілкою є лихою.

Алемпій пішов собі, а Первень ще довго віддихувався.

- Підвели мене! – жалівся, - ой підвели! Про все забув за сніжками вашими. Ще добре, що натрапили на Алемпія-книжника, він нікому не розкаже, а якби трапився хтось інший… А гріх-то, гріх який! Замість про Бога думати – я у сніжки грав як отроча! А все ти, язичнику, заплутав мене геть! То сонце, то яблуні, то на сніг подивись, то довкола глянь! Дивитись треба в душу свою і зріти її мерзоту гріховну! А помисли очищувати молитвою! А тобі іграшки! Перуну кровожерному служиш, а торочиш про квіти… Тьху! Щоб я ще колись заговорив з тобою!

- До книгозбірні підеш? – спитав княжич, коли Батурич подався геть.

- Цікаво подивитись, - відповів Вогнедар, - мніх цей незвичний. Зазвичай такі люди вважають, що немає знань, більших за їхні. Цей теж так вважає, але, принаймні зрозумів… про яблуні.

***

Первень недарма боявся так свого наставника. Грізний Феодосій раз у раз з’являвся у палатах княжих, аби покартати Всеслава, та нагадати йому про Ізяслава-вигнанця. Потрапляв ігумен Печерський при цьому якраз на гульбища, яких не терпів. Брячиславич бо, як і рід його, любив веселощі, музик та скоморохів і не цурався хмільного меду. А, аби з’єднати собі бояр полянських, трапези такі влаштовував Всеслав частенько.

Ізяслава Феодосій теж частенько соромив поганськими веселощами, та Ярославич хоч би каявся щиро, аби потім знову согрішати. Всеслав же, свавільний і гордий, зневажав повчання, хоч лихі, хоч добрі. На лихо зобачив якось Феодосій у князя Вогнедара з гуслами. Співець-поганин був останньою краплиною в списку гріхів Всеславових.