Блискавиця Перунова

За заняттями своїми юнак і не помітив як настала весна. Різдво він відзначив свого часу разом з дідом Сулицею, згадавши при святковій вечері всіх загиблих своїх, а ось новоліття намагався вирахувати по Далеборовим табличкам, котрі знайшов у нього в торбині, і не зовсім був певен дня. Та пробився уже ряст, і почулись дівочі співи, а малеча носила по вулицях пташенят із тіста. Тепло року цього прийшло несподівано швидко – ось він був, сніг, а ось нема його.

На Батуриній вулиці дівчата водили коло. Вогнедар, який вже й не мріяв побачити Поляну саму, раптом загледів її посеред дівочого гуртка вбрану, наче писанка.

- Перуничу! – зацокотіли дівчата, котрі слухали його оповідей узимку, - скажи-но, коли дощ бризне?

- Позавтра, - серйозно мовив Вогнедар.

- Поглянь, ось невіста Перунова! – якась бойовита дівчина вказала на Поляну, - чи гарна?

Завжди знаходив слова молодий воїн, хоч з ворогами говорив, хоч з приятелями, а тут йому наче заціпило.

- А правда, - причепилось знову язикате дівча, - що колись Перун хотів одружитись з людською донькою?

- Як оповідали, - здобувся нарешті Вогнедар на слово, - Вишній і справді покохав людську красуню. Та коли доторкнувся до неї – стала дівчина попелом, бо не в змозі людина пережити обійми Блискавиці. Нині вона є Перуницею, що дає живу воду загиблим на полі битви. Але пращури щороку обирали таки жону для Громовержця. Се мала бути найкрасивіша дівчина, котра ставала потім подругою Перунова воїна, який мав здолати усіх інших у вправах вояцьких.

Дівчата захихотіли:

- Цікаво було б подивитись на таке… Поляно, ти хотіла б, аби за тебе змагались воїни?

- А раптом переміг би нелюбий мені? – чомусь сумно сказала Батурівна.

- Той, хто тебе кохає, - вирвалося у Вогнедара, - здолав би сотню мечів…

Посмутніла Поляна вибралась з дівочого гурту і пішла, тріпнувши косою.

- Чим я її образив? – озвався Перунич розгублено.

- Багато пісень ти знаєш, вояче, - мовила руденька дівчина, та, що чіплялась з питаннями, - а душі дівочої не розумієш зовсім. Ходімо, подружки, нехай він далі думає-гадає!

Та й утекли дівчата зі сміхом, а Вогнедар ще довго стояв замислено. І вірив здогаду своєму, і боявся вірити. Подумав був, що слід поговорити з Поляною сам на сам, тоді зітхнув – для чого… Не має він ні притулку, ні майна, нема куди йому привести жону, а життя його залежить від того, скільки Всеслав протримається у граді. Та якщо навіть і зостанеться тут назавжди – хтозна, що прийде до голови свавільному князю, коли скаже йому співець-рахман якогось дня слова незлагідні. Хоч і подобався ніби він Брячиславичу, а все ж слова хвали від співців найманих слухав Всеслав з більшим задоволенням, аніж сказання пращурів. Даремне сподівався Далебор, що з віком вилюдніє його колишній учень – мимо всієї хоробрості і сили було щось у Всеславі нестійке, неврівноважене, і сподіватися на нього в чомусь – все одно, що йти по болоту.

Як зовсім потеплішало – віднайшов Вогнедар, мандруючи по околицях міста, самотнього дуба, не такого древнього, звісно, як Прадуб, але мало дерево те може зо дві сотні літ. Біля дуба того була криничка, що збереглася також з добрих часів. Люди з Подолу часом зоставляли там скромні пожертви. Отут і зробив собі Перунич хижку, почистив та опорядив криничку й склав невеличке требище з каменю. Запалив вогонь, тертям, як то й належало, й просидів ніч, дивлячись у полум’я та очікуючи знаку од Вишніх. Пахощі сушених трав, останніх з Далеборової торбини, нагадували про Хорсицю, а над головою жменею блискіток виблискували зорі. Жарини вогнища зливалися у вогняні кола...

“Про перемоги Індри співати я маю, - згадував поволі юнак прадавні слова, що, повторені сотнями вуст, дійшли до нього з безодні віків, - то воїн великий…Він Змія здолав, і з брану він визволив ріки…Ударом ваджри вогняної… Змієве ж тіло лежить, наче прорвана гребля, водами вкрите, і вічно шумують там води…Змія подоланого давлять вони і стискають…Сон, вічний сон покрива тепер ворога Індри. Та запитав Громовержець зі смутком: ”Людино! Чи наберешся ти сил, аби Змія здолати в собі?”

Зранку, ще тільки на світ благословлялося, почувся кінський тупіт. То примчав Рогволод, котрий не знайшов приятеля у Сулиці, але дідо вказав княжичу дорогу. Вогнедар, заглиблений у себе, не одразу прийшов до тями, і княжич теж принишк, обережно припнув коней – свого Гнідка та Вогнедарового Білогрива, біля хижки й присів поруч з другом.

- Сонце сходить, - раптом озвався Перунич, - ти знаєш, як треба його зустрічати?

- Знаю, - похвалився Рогволод, - я навіть славень завчив від того старого з пущі…

- Слова приходять потім, - мовив Вогнедар, поволі зводячись на затерплі ноги, - спершу навчись дивитись…

Рогволод слухняно обернувся на схід, що пломенів багряною смугою.