Блискавиця Перунова

Рвонувся молодий воїн, але його таки зламали, наче дубок. Рогдан зірвав з нього пояс з мечем. Всеслав одвернувся і мовив:

- Швидше, Рогдане, не грайся…

Раптом почувся галас якийсь біля пологу, і до шатра увірвався Рогволод.

- Хто пустив сюди княжича? – мовив Всеслав гнівно.

- Я прорвався силою! – вигукнув молодик, - батьку, що ви робите! Він – мій побратим! За що?

- Відьмак цей княжича зурочив! – зло сказав Рогдан і заніс меча над бранцем.

- Пес! - вимовив Вогнедар, - чи такі, як ти, розуміються на побратимстві? Вбивай мене на очах у брата, та до світанку ти не доживеш!

Всеслав відштовхнув озвірілого кривича, який уже опускав клинок, і вдарив Перунича у скроню руків’ям ножа-запоясника. Вогнедар повалився набік. Брячиславич ухопив за рукав Рогволода, котрий кинувся, був, до друга і сказав становчо:

- Сину, зараз ми їдемо додому. До Полоцька. Так треба. Чоловіка цього покинемо тут. Тільки поводься гарно, синку. Тоді твій приятель зостанеться в живих, хоча я не хотів залишати свідків…

- Власної підлости! – сказав Рогволод, не зводячи очей з непритомного побратима.

- Щеня! – мовив Всеслав беззлобно, - молодий єси і нерозумний. Він теж… молодий. Хотів я взяти його з собою, аби тобі душу не ранити, та нерозумною була сама думка ця. Цей арійський меч не буде служити ні тобі, ні мені – таким його відкував старий жрець Індри, і таким його вкинуть у горнило, бо немає нині руки, що могла б підняти цю зброю.

- Він був вам щитом! - видихнув княжич, - що ви накоїли, батьку?!

- Далебор, - мовив Всеслав спокійно, утримуючи сина біля себе, - колись оповів мені, не знаю з якою метою, про отакі ось… щити. Дійсно, Перуничі покладали у битві життя за володаря, та варто було повелителю порушити закони Прави, і щит обертався мечем. Таким чином жерці змушували коритися воїнів. Або учитель не встиг дати Вогнедару твоєму точних вказівок, або розгубився Перунич, бо юним є і самотнім, але, якби пішов він до кінця за законами отими, то я лежав би зараз мертвим у цьому шатрі. Дякуй, сину, Господу Ісусу та пращуру нашому, Володимиру-князю, що відійшли у минуле і такі звичаї, і такі люди.

Глянув з жалем на бліде лице Вогнедарове, по якому спливав кривавий струмочок і сказав до людей своїх:

- Розв’яжіть його, і зоставте йому меча. А ти, Рогдане, таки паскуда. Хіба я велів знущатись над ним? Ти не вартий цього чоловіка! Забирайтеся усі з шатра під три чорти! Ходімо, синку.

Рогволод глянув на батька раптово зчужілими очима і мовчки пішов до виходу. За ним потяглися кривичі. Князь вийшов останнім, зітхнувши тяжко.

- Що поробиш, - мовив сам собі у відповідь на невеселі думки, - нема в мене іншого вибору. Хай викручуються як знають. Зрештою – то лише смерди.

З тим і сів на коня, а незабаром маленький загін уже мчав геть від місця, де мала відбутись битва.

***

В темній хатині, на столі, горить свіча теплим вогником.

Сяйвик сидить на різьбленій лаві, а навпроти, довкола столу - весь рід його.

Мама Калина… Батько Межибор… Бабуся Слава з глечиком чар-зілля… Дід Гатило, колишній гридень княжий… Ще якісь люди, що й згадати не може Сяйвик їх.

Ось жона світловолоса тримає в руках уламки дощечок, списаних резами…

“Ми онуки Дажбожі, - шепоче вона, - і не сміємо нехтувать славу свою й заповіти дідів.”

А поруч з нею – чубатий Перунич спирається на меч, і грізне лице чорноокого воїна позначене тінню загибелі.

“Воїн не схиляється під вороже знамено, - чує Сяйвик голос, що давно замовк у Яві, - раб і у Вираї зостанеться рабом… Це – єдина мудрість у світі, правнуче мій…”

А ближче до покуті, якось віддалік від інших, сидить старий чоловік, зодітий у біле. Він теж при зброї, і тяжкий варязький клинок в його руці час від часу спалахує вогняною смугою.

“Сину душі моєї!” – говорить старий, і Сяйвик згадує раптом і його, і те, як звався меч, і те, що він сам має нині інше ім’я.

“Віщий Далеборе, - озивається врешті, - ви прийшли за мною?”

“Се лише сон, - озивається старий волхв, - сон у Наві… Ти мусиш прокинутись…Цієї весни не з’явилося листя на Прадубі. Помер Великий Дуб…Але битву ще не скінчено…”

“Сон…, - шепоче Вогнедар, - смертний сон…”

І розсуваються стіни, і бачить він, як пробирається лісом маленький загін…

“Заблукали ми, княже, - чути хрипкий голос з північною вимовою, - наче блудень водить, їй-пра! Я ж виріс у лісі, а тут не можу знайти дороги. Треба чекати світанку…”

“Гаразд, Когуте, - Всеславів голос, - спішуємось…”

Ось і тоненька постать Рогволодова. Княжич,поки воїни намагаються розікласти вогнище, підходить до Рогдана і говорить стиха:

“Поговорити треба, боярине. Відійдімо набік…”

Вони зникають між дерев, а за Рогволодом, мов прив’язаний, іде Білогрив, торкаючись мордою плеча хлопця.

Ось галявина, освітлена місяцем. Рогдан питає похмуро:

“Чого вам, княжичу?”