Брама Птолемея

Я вже не був колишнім безжурним Бартімеусом. Мою сутність підточила земна іржа, мій розум паморочився від болю. Я став повільніший, немічніший, не міг зосередитись на завданні. Мені ледве вдавалося міняти подобу. У битві мої атаки були мляві й легко захлинались — Вибухи мали вбивчу силу лимонаду, а Конвульсії ледве тремтіли, мов холодець на тарелі. Уся моя сила зійшла нанівець. Раніше в такій сутичці, як учорашня, я пожбурив би цією громадською вбиральнею — додавши до неї для певності ще телефонну кабіну й автобусну зупинку — назад в оту свиню, але тепер я не міг навіть пручатися. Я був кволий, мов кошеня. Ні, удар двох-трьох будинків я ще витримав би — і все-таки зробився практично безпорадним навіть перед такими дженджиками, як цей Аскобол, дурень, чиє ім’я не гідне навіть згадки в історії[14]. А якщо вже мені випаде зіткнутись навіть із крихіткою справжньої сили, то щастя безперечно зрадить мене.

Кволий джин — поганий раб, і до того ж відразу з двох причин. По-перше, працює він абияк, а по-друге, ще й слугує приводом для кепкувань. Отож магові немає сенсу тримати такого слугу в людському світі. Саме тому господарі зазвичай відпускають нас до Іншого Світу — відновити нашу сутність і набратися сил. Жоден чарівник при здоровому глузді не довів би джина до такого стану, в якому зараз перебував я.

При здоровому глузді... Звичайно, отут і є вся проблема!

* * *

Мої роздуми перервав якийсь порух у повітрі. Дівчина поглянула вгору.

Над бруківкою з’явилось легеньке мерехтіння — ніжні переливи гарненьких рожевих і жовтих вогників. На першому рівні його не було помітно, тож перехожі нічого не бачили; та якби це уздріла дитина, вона неодмінно вирішила б, що це чарівний пилок фей.

Це доводить, як часом помиляються люди.

Вогники з моторошним скреготом завмерли—і розійшлись посередині, наче дві штори. Між ними з’явилась вишкірена пика лисого немовляти, обсипана прищами. Злі маленькі очиці були червоні й запалені — це свідчило про те, що їхній власник пізно лягає спати й має безліч шкідливих звичок. Кілька секунд очиці сліпо крутились туди-сюди. Потім немовлятко вилаялось крізь зуби й протерло очі брудними кулачками.

Аж тут воно помітило моє укриття — й вибухнуло огидним прокльоном[15]. Я зреагував на це з холодною байдужістю.

— Ти диви, Барті! — вигукнуло немовля. — Це ти? Ану покажися! Тебе хочуть бачити.

— Хто? — недбало перепитав я.

— Хіба не знаєш? Зараз буде тобі халепа, хлопче! Менш ніж Полум’ям Знищення не відбудешся!

— Та невже? — відповіла дівчина, сидячи на уламку димаря й згорнувши на грудях руки. — Ну, коли вже Мендрейк так хоче мене бачити, нехай сам приходить сюди.

Немовля знову вишкірилось:

— Чудово! Я так і сподівався, що ти це скажеш. Гаразд, Варті, я перекажу це йому! Цікаво поглянути, що він тоді з тобою зробить!

Це нестерпне бісеня розлютило мене[16]. Якби я мав трохи більше сили, то зжер би його на місці. Але зараз обмежився тим, що підняв уламок димаря і надзвичайно влучно поцілив ним у лису довбешку немовляти. Довбешка приємно загула, наче дзвін.

— Порожня! — вигукнув я. — Так я й думав!

Огидна усмішка біса перетворилась на люту гримасу.

— От мерзотник! Постривай — побачимо, хто з нас сміятиметься, коли ти палатимеш у Полум’ї!

Зметене вибухом мого реготу, бісеня хутенько майнуло за свої штори. Вогники ще трохи померехтіли — і розвіялись. Біс пропав.

Дівчина закрутила пасмо волосся за вухо, знову похмуро згорнула руки на грудях — і заходилась чекати. Ні, тепер Мендрейк від мене не відчепиться — чого мені, власне, й треба було. Настав час для серйозної розмови.

* * *

Спочатку, багато років тому, ми з моїм господарем непогано ладнали. Ні, ми не були друзями — це було б просто смішно, — проте наше взаємне роздратування базувалось на певній повазі. За тих давніх подій — від Лавлейсової змови до історії з ґолемом, — я мусив визнавати за Мендрейком талант, відвагу, небуденне завзяття й навіть крихти совісті. Не бозна-які чесноти, та все ж вони робили його манірність, упертість, пиху та самозакоханість не такими нестерпними. Що ж до мене самого, то моя видатна особа мала багато рис, які мусили викликати в нього захоплення, — й до того ж не минало жодного дня, щоб він не потребував моїх послуг, аби врятувати свою жалюгідну шкуру. Отак ми й перебували в стані озброєного нейтралітету.

Десь із рік — після знищення ґолема і вступу на посаду міністра внутрішніх справ — Мендрейк не дуже турбував мене. Викликав хіба вряди-годи — допомогти розібратись у дріб’язкових випадках, про які мені зараз нема часу розповідати[17], — тож у цілому я насолоджувався заслуженим спокоєм.