Брама Птолемея

Панна Пайпер переглянула свої нотатки:

— Пуріп спостерігав за реакцією на наші бойові листки та іншу пропаганду. Стежив за настроями простолюду.

— Чудово. Що ж ти бачив, Пуріпе? Розповідай!

Демон легенько вклонився:

— Нічого нового розповісти не можу. Люд — мов череда корів на березі Гангу: зморений, але сумирний, незвичний до змін і самостійного мислення. Війна, одначе, давить людям на мозок, і мені здається, що між ними шириться невдоволення. Вони читають ваші бойові листки — так само, як і ваші газети, — але це не тішить і не задовольняє їх.

Чарівник насупився:

— І як виявляється це невдоволення?

— Я визначаю це за тим, як вони замикаються в собі, побачивши вашу поліцію. Як суворішають їхні очі, коли вони проходять повз намети вербувальників. Як зростає їхнє обурення — разом з кількістю квітів біля дверей осиротілих. Здебільшого вони не протестують відверто, проте гнів у їхніх серцях — через війну та дії вашого уряду — зростає…

— Це все слова! — перервав його Мендрейк. — Покажи мені щось відчутніше!

Демон стенув плечима й посміхнувся:

— Революцію не можна відчути — принаймні спочатку. Простолюд навіть не знає, що це таке, проте вдихає її вві сні і всотує з кожним ковтком води…

— Годі вже загадок! Продовжуй свою роботу!

Чарівник ляснув пальцями: демон у колі підскочив і зник. Мендрейк хитнув головою:

— Майже ні до чого не придатний! Ану, погляньмо, що запропонує нам Фританґ…

Пролунала наступна команда: цього разу спалахнуло інше коло. У хмарі пахощів з’явився новий демон — низенький червонолиций товстунчик із сумними очима. Він стояв, стривожено моргаючи при штучному світлі.

— Нарешті! — вигукнув він. — У мене моторошні вісті! Я не міг чекати жодної миті!

Мендрейк давно вже знав Фританґа та його манери.

— Як я розумію, — повільно промовив він, — ти шукав шпигунів у доках. Твої новини, напевно, стосуються саме цього?

Демон помовчав.

— Певним чином… — прожебонів він.

— Ну, розповідай, — зітхнув Мендрейк.

— Я виконував ваш наказ, — почав Фританґ, — коли… о, який жахливий спогад! — коли мене викрили. Ось як це сталося. Я вів спостереження у винарні. Коли я виходив, мене оточив натовп безпритульних хлопців — дехто з них ледве сягав мені до коліна. Я був убраний лакеєм — і тихенько прямував собі у власних справах. Не розмовляв, не вимахував руками. Та все ж таки мене помітили — і закидали аж п’ятнадцятьма яйцями!

— В якій подобі ти тоді перебував? Може, саме вона спровокувала напад?

— У такій самій, як зараз. Сивий, тверезий, упевнений, справжнісіньке втілення нудної порядності…

— Напевно, цим юним негідникам закортіло напасти саме на таку людину. Тобі просто не пощастило, й квит.

Фританґові очі вирячились, ніздрі роздулись:

— Ні, ні, тут дещо більше! Вони знали, хто я такий!

— Знали, що ти демон? — Мендрейк недбало змахнув з рукава порошинку. — Як ти про це довідався?

— Мої підозри збудило те, що вони без упину повторювали: «Геть, геть, підступний демоне! Забирайся геть із своїм бридким жовтим гребенем!»

— Справді? Це вже цікаво… — Чарівник уважно оглянув Фританґа крізь свої лінзи. — Де ж цей жовтий гребінь? Я його не бачу!

Демон показав у повітря в себе над головою:

— Це через те, що ви не бачите шостого й сьомого рівнів. На цих рівнях мій гребінь справді впадає в око, мов соняшник. І до того ж він зовсім не бридкий. Звичайно, в полоні він трохи занедбався, але…

— Шостий і сьомий рівні! І ти певен, що ні на мить не скинув своєї подоби?! Так, так! — Мендрейк хутко підняв руку бо демон уже зібрався рішуче перечити йому. — Твоя правда. Я вірю тобі й дякую за відомості. Звичайно ж, ти захочеш перепочити після того, як тебе закидали яйцями. Іди собі! Поки що ти вільний.

Фританґ із радісним виттям крутнувся — й зник у центрі пентакля, ніби його засмоктало туди. Панна Пайпер та Мендрейк перезирнулися.

— Ще один випадок, — зауважила панна Пайпер. — І знову діти!

— Хм-м… — Чарівник поринув глибше в крісло й зімкнув руки на потилиці. — Перевірте по своїх записах, скільки всього було таких випадків. Доведеться відкликати демонів з Кенту.

Він подався вперед, сперся ліктями об стіл і тихо виголосив закляття. Панна Пайпер підвелася й наблизилася до шафи, що стояла скраю пентакля. Відчинивши горішню шухляду, вона дістала звідти товсту теку. Тоді повернулася на своє місце, зняла з теки гумку й заходилася хутко гортати документи, що були всередині. Тим часом Мендрейк завершив закляття: повіяло жасмином і шипшиною. В крайньому правому пентаклі з'явилася здорова постать — велетень із білявим, хитромудро зачесаним волоссям і одним-єдиним блискучим оком. Панна Пайпер далі перечитувала папери.

Велетень низько й витончено вклонився:

— Господарю, вітаю тебе кров’ю твоїх ворогів, їхніми криками й плачем! Перемога за нами!

Мендрейк підняв брови:

— То ви прогнали їх геть?

Циклоп кивнув:

— Вони тікали, наче миші від лева! Часом навіть буквально…

— Еге ж. Цього я й сподівався. Ви взяли когось у полон?

— Ми знищили багатьох. Якби ви чули, як вони верещали! Земля аж здригалась від їхнього тупотіння…