Брама Птолемея

— Еге ж, наголосити на героїчній спробі, а не на ганебній поразці… — Поклавши папери на коліно, Мендрейк мастив грінку аґрусовим варенням. — Гаразд, я напишу щось на цю тему, тільки згодом… Так, а це вже непогано: «Захисти свою батьківщину — і заслужи вічну славу!» Добре! Тут пропонують зобразити сільського хлопця з мужнім обличчям — гаразд, але як щодо того, щоб умістити позаду його родину — скажімо, батьків і молодшу сестричку, що з надією й захопленням дивляться на нього? Розіграймо родинну карту..

Панна Пайпер охоче кивнула:

— Так, сер. І його дружину — теж.

— Ні. Нам потрібні парубки. Коли вояки не повертаються додому, саме їхні дружини завдають нам найбільшого клопоту. — Він захрумтів грінкою. — Ще є листи?

— Є один від пана Мейкпіса, сер. Доставлений бісом. Пан Мейкпіс питає, чи не завітаєте ви до нього цього ранку.

— Ні. Я надто заклопотаний. Можливо, пізніше.

— Його біс приніс ще й цю листівку… — панна Пайпер розгублено подала Мендрейкові бузковий папірець. — Запрошення на прем’єру його п’єси наприкінці тижня. Називається «Від Воппінґа до Вестмінстера». Історія сходження до слави нашого прем’єр-міністра. Судячи з усього, це буде незабутній вечір.

Мендрейк застогнав:

— Мабуть, і справді гарна річ… Киньте це до кошика. У нас є нагальніші справи, ніж розмови про театр… Щось іще?

— Доповідна записка від пана Деверо. З огляду на «тривожні часи» він звелів розмістити найцінніші національні скарби в підвалах Вайтголу, під особливою охороною. Вони залишаться там аж до окремого розпорядження.

Мендрейк насупився:

— Скарби? Які саме?

— Він не зазначив. Я підозрюю, що це будуть…

— Посох, Амулет та інші наймогутніші артефакти! — Мендрейк коротко засичав крізь зуби. — Йому не варто цього робити, Пайпер. Ці артефакти треба негайно застосувати!

— Так, сер. Це теж від пана Деверо… — вона подала чарівникові невеличку бандероль.

Той похмуро зиркнув на пакунок:

— Ще одна тога?

— Маска, сер. Для сьогоднішньої вечірки.

Обурено скрикнувши, Мендрейк показав на конверт, що лежав на поличці:

— Запрошення я вже одержав! Просто не віриться, Пайпер: нам загрожує поразка у війні, імперія за крок від загибелі, а наш прем’єр-міністр тільки й думає, що про п’єси та вечірки! Гаразд. Покладіть це до інших документів. Я візьму цю маску з собою… Плакати ніби непогані, — він повернув дівчині папери. — Тільки не дуже дотепні… — трохи поміркувавши, він нарешті кивнув. — У вас є ручка? Спробуйте так: «За Свободу і Британську Думку!» Це нічого не означає, але звучить гарно.

Панна Пайпер замислилась:

— Так, це досить переконливо, сер.

— От і чудово. Виходить, простолюд це проковтне, — він підвівся, витер серветкою губи й кинув її на тацю. — Тепер, мабуть, час поглянути, як там упоралися демони… Ні, ні, Пайпер, лише після вас.

* * *

Якщо панна Пайпер дивилася на свого начальника з неабияким захопленням, то в цьому вона була аж ніяк не єдина серед світських дам. Джон Мендрейк був привабливий молодик, і до того ж його огортав аромат влади — солодкий і п’янкий, мов вечірні пахощі жимолості. Зріст він мав середній, статуру — струнку, і діяв завжди швидко і впевнено. Його бліде, вузьке обличчя інтригувало всіх своєю загадковістю, поєднуючи надзвичайну юність — Мендрейкові було лише сімнадцять років — з досвідом і авторитетом. Очі в нього були темні, пильні й серйозні, а чоло поорали передчасні зморшки.

Його впевненість у власному розумі, яка раніше небезпечно випереджувала його навички, тепер підтримувалась умінням поводитись у товаристві. З рівними та нижчими він був незмінно чемний і ласкавий, хоч і тримався дещо відчужено — ніби в полоні якоїсь внутрішньої меланхолії. Порівняно з брутальними смаками та витівками його колег-міністрів ця стримана відчуженість видавалась витонченою, що огортало Мендрейка ще більшою таємничістю.

Своє чорняве волосся молодик підстригав по-військовому коротко — цю новацію він запровадив свідомо, на знак пошани до тих, хто нині на фронті. Цей задум мав успіх: шпигуни доповідали, що серед простолюду Мендрейк залишається найпопулярнішим чарівником. Через те багато хто наслідував його в зачісці, та й темні костюми — хоч і ненадовго — теж стали модні. Краваток він більше не носив: комір його сорочки залишався недбало розстебнутим.

Суперники вважали пана Мендрейка напрочуд — аж до небезпечного — обдарованим чарівником. Коли його призначили міністром інформації, вони зреагували відповідно. Та всі спроби замахів було успішно відбито: послані джини не повертались, пастки спрацьовували на тих, хто їх ставив, кайдани рвались чи розсихались. Урешті втомлений Мендрейк розіслав офіційний виклик усім своїм таємним ворогам, пропонуючи зійтися з ним у магічному герці. На виклик ніхто не відгукнувся, й це підвищило його авторитет іще більше.