Брама Птолемея

Аж тут несподівано хлопчик підхопився — й витяг кинджал із своїх грудей. Убивця розгублено заморгав.

— Він же не срібний, розумієш? — промовив хлопчина. — Ти помилився!

І підняв руку.

У кімнаті пролунав вибух. Із вікна посипались зелені іскри.

Хлопчик підскочив і жбурнув кинджал на ліжко. Поправив собі спідничку й струсив з рук клапті попелу. А потім гучно кахикнув.

Долинув легенький шурхіт. Золоте крісло з іншого боку кімнати хитнулось. Плащ, який висів на ньому, відлетів убік, і з-під крісла виліз ще один хлопчина — точнісінько такий самий, як перший, тільки захеканий і розкуйовджений через те, що стільки просидів у схованці.

Відсапуючи, він став над тілами вбивць. Тоді поглянув на стелю, де виднів чорний людський силует. Навіть цей силует, здавалося, не тямив себе з подиву.

Хлопчик перевів погляд на свого рішучого двійника, що дивився на нього через осяяну місяцем кімнату. І трохи глузливо віддав йому честь.

Птолемей відгорнув з очей пасмо чорного волосся і вклонився.

— Дякую, Рехіте, — сказав він.

1

Бартімеус

Часи змінюються.

Колись я не знав собі рівних. Я міг кружляти небом на клаптику хмарини — і здіймати за собою бурі пилу. Я міг проходити крізь гори, зводити замки на скляних стовпах, одним подихом валити ліси. Я вирізьблював храми з земних кісток і водив у бій війська проти легіонів мерців — так, що потім співці з десятків країн складали на мою честь пісні, а літописці з десятків століть записували мої подвиги… Так! Я був Бартімеус — швидкий, наче гепард, могутній, наче бойовий слон, смертоносний, наче отруйна змія в стрибку!

Але то було давно.

А тепер… Тепер я лежав посередині нічної вулиці — й поволі плющився. Чому? Бо на мені лежала перекинута будівля. Її вага гнітила мене. М’язи напружувались, жили розривались, і хоч як я силкувався, та зрушити її з місця не міг.

Правду кажучи, нічого ганебного в тому, щоб намагатися зіпхнути з себе перекинуту будівлю, немає. Я вже потрапляв у такі халепи — це частина моєї роботи![7] Проте якщо будівля гарна й велична, це все ж таки не так принизливо. А цього разу огидна споруда, яку зірвали з фундаменту й скинули на мене з величезної висоти, не відзначалась ні красою, ні величчю. То не була ні стіна храму, ні гранітний обеліск, ні навіть мармуровий дах імператорського палацу.

Ні. Будівля, під якою я безпорадно борсався на землі, наче метелик на шпильці в колекціонера, була зведена в двадцятому столітті — і до того ж мала вельми специфічне призначення.

Гаразд, зізнаюсь вам: то була громадська вбиральня. Досить чиста й простора, але все одно — вбиральня. Добре, що мені тоді не трапився жоден співець чи літописець!

Виправдатись я міг хіба тим, що згадана вбиральня мала бетонні стіни й міцну залізну покрівлю, жорстока аура якої послаблювала моє й так уже знесилене тіло. До того ж усередині — безперечно! — були всілякі рури, бачки й нівроку важкенькі крани, що теж додавало ваги. Та все одно для джина мого рівня — ганьба, коли його придавлять отакою спорудою. Ця ганьба, щиро кажучи, гнітила мене більше, ніж вага самої будівлі.

Вода з розчавлених і поламаних рур струменіла на мене згори й понуро текла до рівчака. Лише моя голова стриміла з-під однієї бетонної стіни, тоді як тіло цілком перебувало в пастці[8].

Це все — про невигоди мого становища. Одначе була й вигода: я більше не міг брати участі у битві, яка тривала на вулиці передмістя.

Битва була нівроку скромненька — особливо на першому рівні — навіть не було майже нічого видно. Світло у вікнах згасло, ліхтарні стовпи поскручувались у вузли; надворі було темно, хоч в око стрель. У небі холодно сяяли поодинокі зірки. Зо два рази спалахнули якісь невиразні синьо-зелені вогні — наче вибухи далеко під водою.

На другому рівні було спекотніше: там дві ворожі пташині зграї кружляли й кидались одна на одну, шалено воюючи крилами, дзьобами, кігтями й хвостами. Така зухвала поведінка не пасувала б навіть чайкам чи іншому простому птаству; а те, що це були орли, вражало ще дужче.

На вищих рівнях пташині подоби зникали — там було видно справжні обличчя бойових джинів[9]. Якщо дивитися з цієї точки зору, нічне небо було просто-таки переповнене стрімкими силуетами, спотвореними обрисами й лиховісними тінями.

Правил чесної гри не дотримувався ніхто. Я бачив, як один джин ударив суперника в черево гострим коліном — і той перевертом полетів за димар, щоб оговтатись. Яка ганьба! Якби я був серед них, то нізащо не вчинив би такого[10].

Однак мене серед них не було: мене вивели з ладу.