Брама Птолемея

Другий кинджал так само м'яко опустився на подушку — знову за дюйм від принцової шиї, тільки цього разу з іншого боку. Хлопчикові тим часом щось, напевно, снилося: кутиками його вуст промайнула примарна усмішка.

Убивця насупився під чорною вуаллю пов'язки, що ховала його обличчя. З-за пазухи він дістав смужку полотна, скручену в міцний мотузок. За сім років, що минули відтоді, як Самітник наказав йому скоїти перше вбивство, цей зашморг ніколи не дерся, а руки адепта жодного разу не тремтіли[5]. Спритно, мов леопард, убивця зіскочив з підвіконня — й подався вперед осяяною місяцем підлогою.

Хлопчик у ліжку щось пробурмотів і ворухнувся. Убивця застиг на місці, мов чорна статуя посеред кімнати.

За його спиною, у вікні, з'явилися двоє його спільників. Вони дивились на нього й чекали.

Хлопчик тихенько зітхнув і знову завмер. Він лежав горілиць на своїх подушках, а обабіч нього стриміли руків’я кинджалів.

Минуло сім секунд. Убивця знову заворушився. Він зупинився біля подушок, обкрутив кінці зашморга довкола п’ястуків.

Тепер він стояв прямісінько над хлопчиком. Хутко нахилився, опустив мотузок на горло сонного підлітка…

Хлопчик розплющив очі. Тоді підняв руку вхопив убивцю за лівий зап’ясток — і легенько тюкнув його головою об найближчу стіну. Шия вбивці переломилась, мов очеретина. Відкинувши шовкову ковдру, хлопчик умить підхопився — і став обличчям до вікна.

Убивці на підвіконні, чиї силуети чітко видніли на тлі місяця, засичали, наче змії. Загибель товариша зачепила їхню спільну гордість. Один з них витяг з-під плаща трубку, зроблену з кістки, а з дірки між зубами висмоктав кульку з отрутою — тоненьку, мов яєчна шкаралупка. Притуливши трубку до вуст, він дмухнув — і кулька полетіла через кімнату, прямісінько хлопчикові в серце.

Хлопчик побокував. Кулька розбилась об колону, забризкавши її рідиною. В повітря знялася хмаринка зеленої пари.

Двоє вбивць зіскочили з підвіконня — один праворуч, другий ліворуч. Тепер вони тримали в руках шаблі. Крутячи ними над головами, убивці похмуро оглядали кімнату.

Хлопчик зник. Довкола було тихо. Зелена отрута в’їдалася в колону, розтоплюючи камені.

Ніколи ще за сім років, ніде — від Антіохії до Перґаму — цим убивцям не випадало випустити свою жертву![6] Припинивши вимахувати шаблями, вони сповільнили ходу, уважно дослухаючись і донюхуючись до найменших слідів страху.

З-за середньої колони долинув легенький шурхіт — ніби миша ворухнулась у соломі. Убивці перезирнулись — і рушили вперед, навшпиньки, піднявши над головами шаблі. Один обійшов колону справа, проминувши понівечене тіло свого спільника. Другий — зліва, повз золоте крісло з кинутим на нього царським плащем. Вони пересувались, наче привиди, обходячи колону з обох боків.

За колоною тим часом знову щось поворухнулось — майнула тінь хлопчика, що ховався там. Обидва вбивці помітили її, замахнулися шаблями — й кинулися на здобич справа й зліва. Обидва завдали удару хутко, наче богомоли на полюванні.

Аж тут пролунав хрипкий подвійний крик. Із-за колони викотилось місиво рук і ніг — тіла двох убивць, сплетені в смертельних обіймах: вони прохромили шаблями один одного. Діставшися до плями місячного світла посередині кімнати, тіла ще раз поворухнулись — і завмерли.

Запала тиша. Підвіконня було порожнє, з вікна заглядав лише повний місяць. Повз його яскраве коло пропливла хмаринка, на мить зануривши в темряву мертві тіла на підлозі. Сигнальний вогонь на маяку виблискував червоним у небі. Усе було спокійно. Хлопчик вийшов із-за колони. Його босі ноги нечутно ступали підлогою, тіло було напружене — наче щось у кімнаті ще тривожило його. Обережно, поволі він підходив до вікна. Помалу, помалу, ближче, ближче… Він побачив темні громади садів, дерев та вартових веж. Поглянув на місячне проміння на підвіконні. Ще ближче… Ось він уже сперся долонями об камінь. Нахилився вперед, визирнув надвір. Тоненька біла шия витяглася…

Нічого. Двір теж був порожній. Стіна внизу була гладенька, її камені чітко видніли в місячному світлі. Хлопчик прислухався до тиші. Затарабанив пальцями по підвіконню, стенув плечима і озирнувся…

Аж тут четвертий убивця, що висів над вікном, мов висохлий чорний павук, стрибнув на хлопчину згори. Його ноги спричинили не більше шуму, ніж пір’їнка, що падає на сніг. Проте хлопець почув його — і обернувся до вбивці. Блиснув і брязнув об камінь кинджал. Залізні пальці схопили підлітка за горло; підніжка — і хлопчик важко впав на підлогу. Убивця навалився на нього всім своїм тілом. Руки хлопця були притиснуті до підлоги — він не міг поворухнутись.

Кинджал опустився. Цього разу він не схибив.

* * *

Усе закінчилося так, як і мусило закінчитись. Схилившись над тілом хлопчика, вбивця дозволив собі перепочити — то був перший його перепочинок відтоді, як загинули його спільники. Він присів навпочіпки, розтиснув пальці, що тримали руків’я кинджала, відпустив зап’ясток хлопчини. А потім схилив голову — на знак традиційної пошани до знищеної жертви.