Брама Птолемея

— Зрозуміло. Отже, взяти в полон не вдалося нікого? Але ж саме це я наказував і тобі, й іншим! — Мендрейк постукав пальцями по столу. — Через кілька днів вони нападуть знову. Хто послав їх? Прага? Париж? Америка? Без полонених ми ніколи про це не дізнаємось. Усе було марно!

Циклоп завзято відсалютував:

— Я зробив свою справу. Я задоволений тим, що виконав твої бажання. — Він помовчав. — Здається, ти замислився, господарю?

Чарівник кивнув:

— Я саме вирішую, Аскоболе, що краще вибрати для тебе: Голки чи Неприємні Обійми? Що більше тобі до вподоби?

— Ти не можеш бути таким жорстоким! — циклоп крутнувся всім тілом і затеребив пасмо свого волосся. — Винен не я, а Бартімеус! Він знову нічого не зробив. Його вивели з ладу першим ударом! Це через нього я випустив ворогів — він благав мене допомогти йому вибратись із-під каміння! Він немічний, мов пуголовок, та ще й підступний: твої Голки мають дістатися йому, а не мені!

— А де зараз Бартімеус?

Циклоп набундючився:

— Не знаю. Може, здох від утоми. Участі в гонитві він не брав.

Чарівник скрушно зітхнув:

— Забирайся геть, Аскоболе!

І махнув рукою. Велетень вдячно ревнув — і несподівано замовк, пропавши у вогняному стовпі. Мендрейк обернувся до своєї помічниці:

— Знайшли щось, Пайпер?

Дівчина кивнула:

— Ось список несанкціонованих появ демонів за останні пів року. Сорок два… ні, вже сорок три, разом з учорашнім. Щодо видів демонів, тут немає жодної системи: і африти, і джини, й біси, й усілякий дріб’язок. А от щодо простолюду… — вона зазирнула до розкритої теки. — Здебільшого це діти, до того ж — досить малі. В тридцяти випадках свідки були молодші за вісімнадцять років. Скільки це виходить? Відсотків із сімдесят… І з цих тридцяти більша частина була молодша за дванадцять років! — вона поглянула на Мендрейка. — Це вроджене! Вроджені здібності!

— І хтозна, які в них іще є здібності… — чарівник розвернув своє крісло і втупився у вікно, на сіре голе гілля дерев на площі. Між гіллям, як і давніше, плинув туман, ховаючи від очей землю. — Гаразд, — нарешті мовив Мендрейк, — поки що досить. Зараз майже дев’ята година, а в мене є ще деякі власні справи. Дякую за допомогу, Пайпер! Побачимось удень, у міністерстві. Тільки не дозволяйте цьому вартовому демонові глузувати з вас!

Після того, як помічниця вийшла, чарівник кілька секунд сидів у кріслі, байдуже тарабанячи пальцями по столу. Нарешті він нахилився й висунув бічну шухляду. Дістав звідти невеличкий ганчір’яний вузлик, поклав його перед собою. І, розгорнувши полотно, взяв у руки бронзовий диск, начищений до блиску за багато років.

Чарівник дивився в магічне дзеркало, аж поки воно нарешті ожило. Всередині щось заворушилося.

— Приведи Бартімеуса, — наказав він.

3

Бартімеус

На світанні до містечка повернулися перші люди. Несміливо. нерішуче, прокрадаючись вулицями, наче сліпі, вони заходились вивчати збитки, завдані їхнім будинкам, крамницям та садкам. Разом з ними з'явились і кілька службовців нічної поліції, що напоказ вимахували Пекельними Жезлами та іншою зброєю, хоч загроза давно вже минула.

Що ж до мене, то я волів не ворушитись. Я закляв уламок димаря, на якому сидів, і став невидимим для людських очей. І люто дивився, як перехожі снують повз мене.

Одначе кілька годин відпочинку майже не допомогли мені. Та й яка тут допомога? Два роки — аж два роки! — мені не дозволяли залишати цю кляту Землю; два роки минуло відтоді, як я востаннє мав змогу відпочити від цього дурного натовпу, що зве себе «людством». Для того, щоб оговтатись після такого, мені було замало відпочинку в садку на поламаному димарі. Я мусив повернутися додому. Або померти.

Правду кажучи, духові ніщо не заважає перебувати на Землі скільки завгодно. Багато хто з нас прожив серед людей досить довго — здебільшого з ласки жорстоких господарів, яким спадало на думку ув'язнювати нас у священних посудинах, сандалових скриньках чи ще якихось не дуже зручних місцях[12]. Та в цього страшного покарання є й певна перевага: ти перебуваєш у безпеці й цілковитому спокої. Тебе не змушують нічого робити, тож твоїй кволій сутності ніщо не загрожує. Найстрашніше, що на тебе чекає, — це невимовна нудьга, яка може довести до божевілля[13].

Нинішнє моє становище було важче й небезпечніше. Я не міг дозволити собі розкоші заховатись у затишній лампі чи амулеті. Ні — день за днем я мусив виходити на вулицю, ховатись, хитрувати, ризикувати, піддаватися небезпеці. І щодня вижити ставало дедалі важче.