Брама Птолемея

Приголомшений Натаніель позадкував. Мейкпісове тіло раптово вигнулось — і закрутилось змією, ніби в нього розм’якли всі кістки. Потім воно завмерло й застигло. Драматург ніби опанував себе. На мить у його погляді промайнув жах. Він ще встиг промимрити:

— Це не…

Решта слів потонули в шаленій судомі. Мейкпіс засмикався, наче лялька на переплутаних нитках.

Голова запрокинулась. Очі вирячились у нікуди.

А рот зареготав.

Лайм, Дженкінс та інші змовники, стоячи довкола в пентаклях, підхопили цей регіт. їхні тіла немовби передражнювали проводиря, так само смикаючись і звиваючись.

Натаніель скам’янів, слухаючи сміх, що лунав звідусіль.

Ні, то не був приємний, радісний сміх, хоч його не можна було назвати й лютим, гнівним, переможним чи жорстоким. Інакше він був би не такий страшний. Ні, цей звук був порожній, недоладний — і ніби якийсь чужий. У ньому не було жодних людських почуттів.

Цей регіт узагалі не був людським.

24

Бартімеус

Мене врятувала юшка. Густа й масна, що по вінця наповнювала срібну супницю. Спочатку, коли мене притиснуло до срібних стінок, моя сутність почала швидко танути. Аж несподівано ситуація змінилась на краще. Майже відразу, тільки-но Фекварл облишив мене, я під впливом срібла знепритомнів, а це означало, що моя крукова подоба розпалася. Я перетворився на масну рідину, що добряче скидалась на помиї. Не можна сказати, щоб я почувався добре, проте моя сутність гинула набагато повільніше, ніж сподівався Фекварл.

Моя свідомість то спалахувала, то згасала. То мені здавалось, ніби я десь далеко-далеко — в Єгипті, і востаннє розмовляю з Птолемеєм… аж тут я помічав, що повз мене пливуть шматочки тріски й камбали. Часом у пам’яті спливали Фекварлові слова: «Сьогодні ми помстимося за все!» Комусь вони, здається, обіцяли чимале лихо… Ну й гаразд. Я втомився. З мене досить. Я лише радів, що перебуваю в тихому місці — і можу спокійно померти на самоті.

Аж тут, так само несподівано, зникли і юшка, й холодний дотик срібла. Я опинився на волі.

Це, безперечно, було добре. А недобре — те, що я був уже не сам.

Передусім тут був мій господар — цього, власне, й слід було сподіватись. Його я будь-що пережив би. Та варто було мені озирнутись, як я побачив — кого б ви гадали? Уявіть, що ваш найголовніший ворог замкнув вас у смертельній пастці, а ви героїчно вижили, всупереч усім його підступам, — отож, коли ви нарешті опинитесь на волі, вам менш за все хотітиметься побачити цього самісінького ворога, що дивиться на вас із роздратуванням і огидою[83]. Ба більше: ви кволі, схожі на медузу й смердите юшкою з риби! За таких обставин радіти далі вельми непросто…

Та це все — ще половина клопоту. Крім Мендрейка та Фекварла, в залі перебували й інші, тож я прибув саме вчасно, щоб побачити їхні справжні обличчя.

Тут було відчинено аж п’ять брам до Іншого Світу, й моя сутність затремтіла від довколишньої бурхливої діяльності. У п’ятьох пентаклях стояли люди. На першому рівні здавалось, ніби вони стоять самі. На другому й третьому рівнях поруч із ними видніли розмиті химерні тіні; на ще вищих рівнях ці тіні виявлялись моторошними живими клубками, в яких неприємно сусідували численні щупальця, кінцівки, очі, шпичаки й зубці. Я бачив, як кожен із цих клубків стискався й проникав до тіла людини, що чекала на нього. Невдовзі навіть найнезграбніші ноги чи щупальця зникли з очей.

Перші кілька секунд люди, здається, контролювали ситуацію. Вони моргали, ворушились, чухали потилиці, а мій давній друзяка Дженкінс обережно надяг на ніс окуляри. Усе було цілком гаразд — хіба що їхні аури сяяли надзвичайною силою. Мене це, звичайно, не піддурило. Я вже бачив, як Фекварл обійшовся з паном Гопкінсом, і розумів, що люди недовго братимуть тут гору.

Так воно, врешті, й сталося.

Рівні за моєю спиною заколивались. Я обернувся, як амеба на повороті, й помітив ще одного чолов’ягу — низенького товстунчика в мереживній сорочці. І тут мені справді стало недобре. Його аура була надпотужна, вона сяяла, наче сонце з-за хмар, вигравала неземними кольорами й лиховісною енергією. Тут уже не було сумніву, що хтось справді вселився в нього.

Він заговорив — я не слухав. Його аура несподівано моргнула — один-єдиний раз, ніби хтось відчинив дверцята грубки, що палала в нього всередині. І товстунчик збожеволів.

Хоч як Фекварл сперечався зі мною, сама думка про заселення до людського тіла видається мені вельми образливою. По-перше, ти ніколи не знаєш, до кого заселяєшся. По-друге, змішати свою сутність із страхітливою, важкою земною плоттю — цілком незбагненно з естетичної точки зору. І по-третє, залишається ще дрібна проблема контролю — вміння керувати людським тілом. Фекварл уже встиг повправлятись із своїм Гопкінсом. А інші були тут чистісінькими новачками.

Всі шестеро чарівників — товстунчик та інші, що стояли по колах, — разом реготали, смикалися, трусилися, спотикалися, витягали руки в різні боки й падали.

Я поглянув на Фекварла:

— Ой-ой-ой, який жах! Страшна помста джинів починається!