Брама Птолемея

— Ще зарано, друзі мої! — Мейкпіс підняв руки, вимагаючи тиші, і в залі все вщухло. — Я міг би зруйнувати цю залу, розсипати її на порох! Та ви матимете досить часу на веселощі, якщо підете за моїм прикладом. Розходьтеся по пентаклях! Викликайте демонів! А потім ми візьмемо долю країни в свої руки! Заволодіємо посохом Ґледстона й прогуляємось Лондоном! Як я розумію, дехто з простолюду зараз влаштовує демонстрації. Наше найперше завдання — негайно поставити їх на місце!

Змовники нетерпляче, мов діти, порозбігались по колах. Натаніель узяв Кіті за лікоть і відвів її вбік.

— За мить, — прошепотів він, — мене покличуть, щоб я взяв участь у цьому божевіллі. Я вдам, ніби послухався їх. Не тривожтесь. Останньої миті я скористаюсь пентаклем, щоб викликати команду найпотужніших джинів. Якщо нам пощастить, вони знищать Мейкпіса та інших дурнів. Якщо ж ні, то вони принаймні нададуть нам змогу втекти… — він переможно помовчав. — Вас це, здається, не дуже вражає?

Очі в Кіті були втомлені, почервонілі. Невже вона плакала?

А він і не помітив… Дівчина стенула плечима:

— Сподіваюсь, що так і буде.

Натаніель затамував хвилю роздратування. Правду кажучи, він і сам нервувався.

— Ось побачите!

* * *

У залі почали викликати демонів. Руфус Лайм стояв і хрипко шепотів, міцно заплющивши очі й роззявивши свого риб’ячого рота; Клайв Дженкінс зняв з кирпатого носика окуляри й нетерпляче крутив їх у руках, виголошуючи закляття монотонною скоромовкою. Решта чарівників, чиїх імен Натаніель не запам’ятав, самотньо стовбичили в своїх пентаклях — хто згорбившись, хто виструнчившись, хто тремтячи, — й харамаркали, вимахуючи руками. Гопкінс із Мейкпісом схвально походжали між ними.

— Джоне! — Мейкпіс наблизився до Натаніеля, аж підскакуючи з радощів. — О, скільки в мені енергії! Я міг би стрибнути аж до зірок! — Несподівано його обличчя посуворішало. — Сподіваюсь, ви, хлопче, не зрадите нас? Чому ви досі не в колі?

Натаніель підняв руки:

— Може, мене спочатку розв’яжуть?

— О, так! Яка неласкавість із мого боку! — він ляснув пальцями, й мотузки спалахнули бузковим полум’ям. Натаніель струсив їхні рештки з рук. — Отам у кутку є вільний пентакль, Джоне. Якого демона ви собі обрали?

Натаніел пригадав два імені наздогад:

— Я саме вагався між двома джинами з ефіопських рукописів. Зосою й Карлоумом.

— Цікавий вибір, хоч і скромний. Я раджу вам Карлоума. Ну, вперед!

Натаніель кивнув. Він хутко позирнув у бік Кіті — дівчина пильно стежила за ним, — і попрямував до найближчого вільного пентакля. Часу було обмаль: скоса він бачив, як над Дженкінсом і Лаймом уже заклубочились химерні, потворні тіні. Хтозна, кого там викликали ці бовдури, та, якщо пощастить, їм знадобиться деякий час, щоб підкорити собі своїх внутрішніх рабів. А тим часом Годж і Кормокодран швидко дадуть собі з ними раду.

Натаніель ступив у коло, кахикнув, озирнувся. Мейкпіс уважно дивився на нього. Він напевно щось підозрює! Юнак похмуро всміхнувся: зараз його підозри справдяться якнайдраматичнішим чином…

Ще секунда для підготовки: коли з’являться його джини, треба буде діяти хутко, віддавати точні накази, — і Натаніель нарешті взявся до діла. Він зробив чудернацький помах руками, вимовив імена своїх п’ятьох наймогутніших демонів — і показав на сусіднє коло. Він чекав вибухів, диму, пекельного полум’я — й несподіваної появи моторошних постатей…

А натомість у центр сусіднього кола ляпнулося щось маленьке й жалюгідне. Впавши, воно розпливлось, наче достиглий плід, кинутий з висоти. Форми воно не мало, проте виразно пахло рибою.

Середина калюжки випнулась, і пролунав голосок:

— Я врятований! — Калюжка крутнулась і, здається, помітила пана Гопкінса. — Ой!

Натаніель мовчки дивився на неї.

Квентін Мейкпіс теж побачив її. Він підійшов ближче й вирячився на неї.

— Цікаво! Схоже ніби на шматочок сирого тіста… Але розумний. Що ви про скажете, Гопкінсе?

Пан Гопкінс підійшов ближче. Він поглянув на Натаніеля, люто блиснувши очима:

— Боюся, сер, що це дещо менш безневинне. Це рештки підступного джина, який цього самісінького вечора намагався заарештувати мене. Ще кількох джинів із його супроводу я вже знищив. Здається мені, що пан Мендрейк сподівався застати нас зненацька.

— Та невже? — Квентін Мейкпіс сумно витяг обличчя. — Ой лишенько! Це вже інша справа. А я завжди покладав на вас такі надії, Джоне! Гадав, що ми справді зможемо чудово працювати разом! Що ж, шкода. Зате в мене є Гопкінс і ще п’ятеро вірних друзів… — він оглянув змовників — ті, скінчивши свої виклики, заціпеніли в своїх колах. — Цього нам вистачить. Зате ми влаштуємо собі першу потіху, побачивши, як ви й ваша тварюка помрете… Г-гик! — він затиснув рота долонею. — Пробачте… Боюся, що в мене… г-гик! — негаразд із шлунком. А тепер… — він знову гикнув, ригнув, вибалушив очі. — Як дивно! Я…

Він висолопив язик. Руки й ноги в нього затрусились, коліна підігнулись — здавалось, він от-от упаде.