Брама Птолемея

Спочатку нечувана міра Мейкпісового злочину не давала Натаніелеві розпізнати його суть: театральний розмах перевороту, химерна ідея вселити демонів у людські тіла, всі ці дурні розмови про геніальність і новаторство спантеличили його — і відвернули увагу від звичайнісінької голої правди. Мейкпіс — лише ще один холодний, пихатий мерзотник, що намагається здобути владу. Такий самий, як Лавлейс, Дюваль чи… тут у Натаніеля пробігли спиною дрижаки, — чи сам Натаніель, із його нинішніми роздумами в автомобілі, з його мріями про те, як він заволодіє посохом і покладе кінець війні! Так, він переконував себе, що все це — заради великої справи, заради того, щоб допомогти простолюдові й порятувати імперію, — та чим урешті закінчилися всі ці прекрасні мрії? Загибеллю невинних людей — таких, як Кіті, що зараз лежала на підлозі.

Якою ж помітною для інших була його пиха! Мейкпіс чітко бачив її. Фаррар — так само. Панна Лютієнс теж зрозуміла це — й відвернулась від нього.

Що ж тут дивного, що Кіті так зневажає його… Поглянувши на безпорадне тіло дівчини серед Залу Статуй, Натаніель зрозумів, що тепер поділяє її почуття до нього самого.

Аж тут Кіті отямилась, і юнак — водночас із полегшенням — відчув приплив рішучості.

* * *

Змовники тим часом були заклопотані. Вони снували залою туди-сюди, зносячи все необхідне для виклику: свічки, чаші, трави, квіти. Важкі килими в центрі зали було безцеремонно згорнуто й відкинуто вбік. Під килимами виявилось кілька гарних пентаклів, викладених перламутром і лазуритом. Мейкпіс, що вже скинув фрак, стояв усередині одного з них: він наказував, бундючився, вигукував пронизливі команди.

Кіті Джонс досі сиділа на підлозі.

Натаніель підійшов до неї, нахилився й лагідно промовив:

— Кіті, вставайте! — він простяг їй свої скручені руки. — Ось так. Так… Сідайте сюди, — він підсунув дівчині важке крісло з червоного дерева й допоміг умоститись у ньому. — Перепочиньте. З вами все гаразд?

— Так.

— Тоді чекайте. Я вас витягну звідси.

— Яким чином?

— Просто довіртесь мені.

Він сперся об стіл, оцінюючи становище. Біля дверей, згорнувши руки на грудях, стояв найманець і непримиренно зирив на них. Ні, тут не втекти… Самі змовники — люди хирляві: неважко здогадатись, чому Мейкпіс обрав саме їх. Він обирав слабких, обділених привілеями, переповнених заздрістю й злобою — таких, хто прийме його пропозицію, та водночас ніколи не стане для нього загрозою. Сам драматург — інша річ: це лютий супротивник. Зараз, без своїх демонів, Натаніель не міг нічого вдіяти.

Мейкпіс… Юнак укотре вилаяв себе за власну дурість. Багато років він підозрював, що в уряді є зрадник — заплутаний як у змові Лавлейса, так і в Дювалевому злочині. Тоді, у Гедлгем-Голі, знадобилось четверо чарівників, щоб викликати могутнього демона Рамутру, — і четвертого з них так ніхто й не бачив: лише здалека, в автомобілі, промайнули чиїсь окуляри, руда борода… Перевдягнений Мейкпіс? Тепер це видавалось цілком імовірним.

Недарма під час історії з ґолемом Натаніель дивувався, як легко драматург зумів виявити місце, де ховається втікачка Кіті: він, напевно, дізнався про це через Гопкінса, свого тогочасного посередника в Спротиві. Юнак заскреготів зубами. Як швидко Мейкпісові вдалося підкорити його, використати як спільника, виставити дурнем!.. Нічого, це ще не кінець…

Зі скам’янілим обличчям Натаніель спостерігав, як пан Гопкінс метушиться туди-сюди, виконуючи накази свого проводиря. То ось він який — цей таємничий учений, що його Натаніель так довго розшукував! Так, у тілі цього негідника справді вирує міць демона — сумнівів тут не було. Проте навряд чи цей чоловічок упорається з Кормокодраном, Аскоболом та іншими, якщо Натаніель встигне викликати їх сюди. Проте поки що Гопкінс коїв свої лихі задуми тут, а придуркуваті джини марно чекали на нього за милю звідси, в готелі «Амбасадор»! Натаніель безсило морщив лоба. Він торсав мотузки, що скручували його руки. Усе, що він міг, — чекати, поки Мейкпіс звільнить його й дозволить увійти в пентакль. Тоді він зможе діяти! Його слуги вмить опиняться тут, і зрадникам кінець.

— Друзі мої, я готовий! Мендрейку панно Джонс, ходімо: ви теж повинні приєднатися до нас!

Мейкпіс стояв у найближчому пентаклі, засукавши рукави і розстебнувши комір сорочки. Він прибрав героїчну позу: руки в боки, ноги розставлені так широко, ніби він сидить верхи. Змовники тим часом працювали на солідній відстані; навіть найманець виявив досить цікавості, щоб підступити трохи ближче. Натаніель із Кіті теж підійшли до пентакля.

— Час настав! — вигукнув Мейкпіс. — Настала мить, заради якої я працював стільки років! Лише захват передчуття, друзі мої, лише захват передчуття заважає моєму серцю вибухнути від почуттів, що киплять у ньому! — театральним порухом він витяг з кишені носовичок і протер очі. — Скільки поту, скільки сліз я пролив! Хто знає? Скільки крові…

— Годі вже щось там проливати, — перервав його з огидою Руфус Лайм. — Берімося до діла. Он свічки вже догоряють.