Брама Птолемея

— Скажіть мені, Квентіне, — знову, цього разу вже тихше, заговорив Мендрейк. — Вважалося, що цей Гопкінс замішаний і в історії з ґолемом. Чи правда це?

Мейкпіс усміхнувся й помовчав, перш ніж відповісти. «Він увесь час грає, мов на сцені! — подумала Кіті. — Він невиправний позер, для нього це все — лише чергова вистава!»

— Звичайно! — вигукнув Мейкпіс. — Під моїм керівництвом! Я доклав рук до багатьох таємничих подій. Адже я митець, Джоне! Людина невичерпної уяви! Імперія вже багато років сповзала до занепаду й руїни. Деверо та інші своїм недолугим правлінням довели її до краю. Ви знаєте, що в Бостоні, Калькутті й Багдаді деякі мої п’єси було знято зі сцени через те, що в цих краях панували убозтво, неспокій і насильство? А ця нескінченна війна!.. Ні, країна просто-таки потребувала змін! Отож я багато років спостерігав за цим, лише зрідка намагаючись щось застосувати. Спочатку я порадив своєму доброму другові Лавлейсові спробувати влаштувати переворот. Пам’ятаєте той величезний пентакль, Джоне? То була моя ідея! — він знову захихотів. — Далі настала черга бідолахи Дюваля. Він жадав влади, проте йому бракувало творчої жилки. Він тільки й міг, що слухатись порад. Я через Гопкінса напоумив його використати ґолема, щоб посіяти паніку. А відвернувши таким чином увагу уряду, — він знову широко всміхнувся до Кіті, — я мало не заволодів посохом. До речі, цього вечора я все-таки заволодію ним.

Для Кіті більша частина цих слів нічого не означала. Вона дивилась на ненависного чоловічка на золотому троні, і її аж трусило з люті. Перед нею, наче здалека, спливали обличчя загиблих друзів: Мейкпіс кожним словом ганьбив їхню пам’ять. Вона не могла вимовити ані звуку.

Джон Мендрейк, навпаки, зробився напрочуд балакучим.

— Це все дуже цікаво, Квентіне, — сказав він. — Посох вам напевно стане в пригоді. Тільки як ви збираєтесь правити державою? Ви ж винищили всі міністерства. Це спричинить певні труднощі — навіть із такими титанами, яких ви набрали до своєї команди. — Він з усмішкою оглянув насуплених змовників.

Мейкпіс легковажно махнув рукою:

— Декого з полонених ми згодом звільнимо. Після того, як вони складуть нам присягу.

— А решту?

— Решту скараємо на смерть.

Мендрейк стенув плечима:

— Здається, ви надто ризикуєте. Навіть із посохом.

— Аж ніяк! — його слова, здається, вперше зачепили Мейкпіса. Він підвівся зі свого трону, кинув геть недокурок. — Зараз наша міць серйозно зросте — завдяки тому, що ми, вперше за дві тисячі років існування магії, вдамося до дечого нового! До речі, ось він — той самий, хто нам це покаже. Пані й панове, рекомендую вам пана Клема Гопкінса!

До кімнати боязко й соромливо зайшов ще один чоловік. Три роки минуло відтоді, як Кіті бачила його востаннє — за столиком кав’ярні, чудового літнього ранку. Тоді вона була ще дівчиськом. Вона пила молочний коктейль, їла булочку з цукровою поливою, а він розпитував її про викрадений посох. А потім, так і не випитавши потрібних відомостей, пан Гопкінс ще раз зрадив її — відправив туди, де на неї чекав Мендрейк.

Так воно й було. Минали роки, й риси вченого поволі стиралися з її пам’яті, зате його тінь дедалі зростала, розповзалась, наче заразлива хвороба, в її душі. Часом він навіть проникав до її снів.

А тепер він сам спокійненько ступав по килимах Зали Статуй, і його вуста кривились у легкій усмішці. Побачивши його, змовники помітно зацікавились — і ніби аж засовались у чеканні. Пан Гопкінс зупинився біля стола, навпроти Кіті. Його сірі очі ковзнули по ній, однак обличчя залишалося байдужим.

— Зраднику! — вигукнула Кіті.

Пан Гопкінс трохи насупився, ніби дещо спантеличившись, однак нічим не виказав, що впізнав її.

— Що ж, Клеме, — Мейкпіс ляснув його по спині, — нехай присутність нашої любої Кіті не бентежить вас. Це просто мій невеличкий жарт, щоб нагадати вам про славні дні Спротиву. Тільки, будь ласка, не підходьте до неї. Це справжня маленька відьма! Як там наші полонені?

Учений енергійно кивнув:

— Усе гаразд, сер. Нікуди вони не подінуться.

— А як надворі? Все спокійно?

— В парках, у центрі міста, досі заворушення. Поліція працює. Ніхто не знає про те, що ми покинули театр.

— Чудово! Отже, пора діяти. Друзі мої, пан Гопкінс — це диво, це справжній діамант! Він просто-таки дихає геніальними ідеями, як ми з вами дихаємо повітрям. Він бачить їх уві сні, поїдає їх за обідом! Саме він ще тоді, кілька років тому, першим звернув увагу на унікальні здібності африта Гонорія. Правда, Клеме?

Гопкінс легенько всміхнувся:

— З вашої ласки, сер.