Брама Птолемея

— Часом мені здається, — пробурмотів він, — що я й сам — неземна істота. Все своє життя я провів у бібліотеках, майже не стикаючись зі світом. Коли я повернуся, Рехіте, то вирушу в мандри, як ти… — він обернувся й витяг свої тонкі смагляві руки. — Авжеж, твоя правда: я не знаю, що зі мною станеться. Можливо, це задорого обійдеться мені. Але справа того варта: я побачу те, чого не бачив ще ніхто з людей!

Хлопчина підійшов до вікна й затулив віконниці — ми обидва опинились у напівтемряві. Потім він замкнув двері до кімнати.

— Коли ми знову зустрінемося, — мовив я, — ти, можливо, цілком опинишся в моїй владі.

— Можливо.

— І ти все одно довіряєш мені?

Птолемей засміявся:

— А хіба я досі не довіряв тобі? Коли я востаннє зв’язував тебе пентаклем? Поглянь на себе — ти так само вільний, як і я. Ти будь-якої миті можеш знищити мене й забратися геть.

— Еге ж…

Про це я навіть не замислювався. Хлопчина ляснув у долоні:

— Що ж, пора! Пенренутета з Афою я вже відпустив. Тепер я нікому нічого не винен. Отож зараз — твоя черга. Якщо зробиш ласку увійти в пентакль, я звільню тебе.

— А твоя власна безпека? — я оглянув темну кімнату. Смуги світла, що пробивались із щілин у віконницях, лежали на стінах і підлозі, наче сліди пазурів. — Коли нас не буде, ти залишишся беззахисним, і твої вороги швидко знайдуть тебе.

— Останнім завданням Пенренутета було прибрати мою подобу — й виїхати на південь старою дорогою. Так, щоб його помітили. Шпигуни вирушать навздогін за його караваном. Я все передбачив, мій любий Рехіте.

Він махнув мені рукою. Я ступив у коло.

— Знаєш, — мовив я, — тобі зовсім не треба ризикувати собою заради цього експерименту… — я дивився на його вузькі плечі, тонку шию, кощаві ноги, що стриміли з-під туніки.

— Це не експеримент, — відповів він. — Це спокута.

— Спокута? Чого? Трьох тисяч років рабства? Навіщо брати на себе тягар стількох злочинів? Ніхто з чарівників, крім тебе, навіть не думав про таке!

Він знов усміхнувся:

— Отож-бо й воно. Я буду першим. І якщо моя подорож виявиться вдалою — і я зможу повернутись і описати її, — мене наслідуватимуть інші. Настане нова епоха в стосунках людей і джинів. Я вже встиг дещо записати, Рехіте: моя книга посяде почесне місце в усіх бібліотеках Землі. Я цього вже не побачу… але, може, побачиш ти.

Мимоволі перейнявшись його завзяттям, я кивнув:

— Що ж, сподіваймося, що це буде правдою.

Він не відповів нічого — тільки ляснув пальцями й вимовив закляття звільнення. Останнє, що я бачив перед тим, як зникнути, — його впевнене, безжурне обличчя та спрямований на мене погляд.

22

Кіті

Кіті отямилась від сліпучого світла й гострого болю в боці. Минали секунди. Вона лежала нерухомо, відчуваючи, що в скронях стугонить кров, а в роззявленому роті пересохло. Боліли зап’ястки. Страшенно смерділо паленою ганчіркою, одну її руку щось міцно стискало.

В її серці наростала паніка. Вона заворушила руками й ногами, спробувала розплющити очі й підняти голову. Її негайно прострелило болем, зате ситуація стала зрозуміліша: зап’ястки в дівчини були скручені, вона сиділа, притулившись до чогось твердого; хтось опустився навпочіпки біля неї, заглядаючи їй в обличчя. Те, що стискало руку, несподівано зникло.

Пролунав голос:

— Ви чуєте мене? З вами все гаразд?

Кіті придивилася до темного силуету. Чарівник, Мендрейк, нахилився над нею. Стурбованість на його обличчі змішалася з полегшенням.

— Можете говорити? — питав він далі.—Як ви почуваєтесь?

— Це ви тримали мене за руку? — кволим голосом промовила Кіті.

— Ні.

— Гаразд, — Кіті вже трохи звикла до світла. Невдовзі вона впевнено розплющила очі і озирнулась. Вона сиділа на підлозі біля стіни великої зали з кам’яними стінами — давнішої та розкішнішої за все, що їй досі доводилося бачити. Склепінчасту стелю підтримували міцні колони, викладену кам’яними плитами підлогу було застелено гарними килимами. Вздовж стін, у численних нішах, стояли статуї величних чоловіків і жінок у старовинному вбранні. Під склепіннями ширяли магічні кулі, створюючи мінливу гру світла й тіні. У центрі зали стояв великий полірований стіл із сімома стільцями.

Уздовж ближнього боку стола походжав туди-сюди якийсь чоловік.

Кіті спробувала змінити позу — це виявилось непросто, бо її зап’ястки були скручені мотузком. Щось різало їй спину. Вона вилаялась.

— Ой! Чи не могли б ви…

Мендрейк підняв руки — міцно зв’язані, з пальцями, обкрученими тонкою білою ниткою.

— Спробуйте посунутись ліворуч. У вас під спиною камінь. Тільки обережно — ви серйозно постраждали!

Кіті посунулась убік. їй стало трохи зручніше. Вона поглянула на себе. Один бік її пальта почорнів і був випалений; крізь діру було видно подерту сорочку і обгорілий ріжок книжки пана Баттона. Кіті насупилась. Що це значить?..

Театр! Вона зненацька пригадала вибухи в ложі навпроти, спалахи світла, море демонів у партері… І Мендрейка поруч із собою — блідого, переляканого, з кинджалом, що його тулив йому до горла низенький товстун. Вона спробувала…