Брама Птолемея

Пан Шолто Пінн, що з самого початку вистави набундючено сидів у своїй ложі, не зняв лінз — із тієї простої причини, що ніколи не носив їх. Він не звернув уваги на Мейкпісове розпорядження — й сидів з моноклем у лівому оці. Вряди-годи він виймав монокль і протирав його носовичком. Цим він і займався, коли до зали вдерлася хвиля бісів. Однак пан Пінн встиг повернути монокль на місце вчасно, щоб побачити демонів на середині їхнього шляху.

Він вилався, схопив ціпок і обернувся — саме тоді, коли до нього вже підбиралися навшпиньки три незграбні тіні. Шолто без жодного слова підняв ціпок і вистрелив Плазмою — одна з тіней завила й розсипалась на порох, інших дві майнули геть: перша видряпалась на стелю, друга припала до підлоги. Ціпок стрельнув знову — тінь на стелі злегка зачепило. Демон зі скімлінням звалився вниз і повис на кріслі. Аж тут тінь на підлозі рвонулася вперед, витягла в старого його ціпок — і, вдаривши ним, як кийком, повалила Шолто на землю.

Мейкпіс, сидячи в своїй ложі, спостерігав це з невдоволеною гримасою.

— Отак завжди! — замислено промовив він. — Жоден твір мистецтва не буває досконалим: щоразу знайдеться якась вада. І все-таки, якщо не рахувати Пінна, можна вважати, що все було виконано якнайкраще!

Тримаючи кинджал біля горла Натаніеля, драматург підхопився з крісла й ступив уперед, щоб краще бачити те, що діється в театрі. Натаніель тихенько повернув голову — й зустрівся поглядом з Кіті. Не маючи лінз, дівчина помітила це все лише в останню мить, коли в темряві спалахнули дві Піннові Плазми — і переможні демони почали один за одним з’являтись на звичайному рівні. Виряченими очима вона втупилась у Натаніеля — й нарешті побачила Мейкпіса з кинджалом. На її обличчі відбилися збентеження, сумнів і недовіра. Натаніель далі дивився їй в обличчя — і самими губами благав зробити що-небудь, показуючи бровами, що саме… Якби вона змогла хоч на мить відбити кинджал, він накинувся б на Мейкпіса й вирвав зброю з його руки. «Мерщій!» Якби вона зробила це зараз, поки шаленець не звертає на нього увагу..

Кіті поглянула на Мейкпіса, тоді — знову на Натаніеля. Насупилась. По Натаніелевій щоці заструменів піт. Усе даремно — вона йому не допоможе. Та й навіщо? Вона ж зневажає його…

Мейкпіс тим часом сперся об перила і вряди-годи тихенько хихотів, спостерігаючи за новими збиткуваннями демонів з чарівників. І щоразу, коли його тіло здригалось, кинджал дедалі глибше встромлявся в Натаніелеву шию.

Аж тут Натаніель побачив, як Кіті ледь помітно кивнула. Напружилась, приготувалась до стрибка. Він облизав губи, приготувався…

Кіті Джонс стрибнула вперед. І відразу зелена блискавка вдарила в неї, відкинула її на перила ложі, які тріснули від удару. Її тіло огорнув смарагдовий вогонь, руки й ноги здригнулись, волосся закурилося димом… Вогонь згас — Кіті сповзла на підлогу, лише голова й рука залишились висіти над залою. Її очі були напіврозплющені, але нічого не бачили.

У лівій руці пана Мейкпіса курилося й шипіло зелене полум’я, але права досі притискала кинджал Натаніелеві до горла. Очиці в драматурга стали крихітні, мов родзинки, зуби вишкірились.

— Дурне дівчисько! — промовив він, ворухнувши кинджалом. Лезо зачепило шкіру на підборідді Натаніеля; побігла кров. — Вставай!

Натаніель мовчки встав. Стоголосе відлуння в залі повторило той самий наказ. Усі полонені з гомоном підхопилися: скручені, з зав’язаними очима, безпорадні. Біси копали й щипали їх, примушуючи ворушитися швидше. Кілька полонених знепритомніли; до таких підбігали один або кілька демонів — і підхоплювали їх собі на плечі. Вгорі, в ложах, де джини клопоталися коло могутніших чарівників, не було жодної нагоди врятуватись: усіх обплутали щільними чорними тенетами й скрутили, мов ковбасу.

Натаніель нарешті заговорив:

— Ви знищили нас усіх!

Обличчя Квентіна Мейкпіса розцвіло широченною усмішкою:

— Навпаки, Джоне! Зараз ми стоїмо на початку нової ери! Проте виставу скінчено, й мені доведеться перейти до буденних справ. У мене є людина, яка подбає про те, щоб ви без мене поводились тут як слід.

Він кивнув у бік портьєри. До ложі увійшов високий чоловік у чорному плащі; він, як і завжди, ніби заповнив собою увесь простір.

— Як я розумію, ви давні знайомі, — мовив пан Мейкпіс, ховаючи кинджал під фрак. — Вам, безперечно, буде про що поговорити. Я не хочу принижувати вас дрібними погрозами, Джоне, але дозволю собі дати вам одну пораду. — Він озирнувся, вже ступаючи на сходи. — Не намагайтесь померти так, як ця бідолашна юна Кіті: я мушу ще так багато показати вам!

Мейкпіс пішов. Натаніель стояв, оглядаючи тіло на підлозі. Внизу, серед моторошної тиші, порушуваної тільки шаркотінням ніг і балаканиною демонів, з зали хутко виводили й виносили увесь британський уряд.

Частина четверта

Пролог

Александрія,

125 р. до Р. Х.

Бартімеус