Брама Птолемея

Там часом знизу, з темряви, долинув гуркіт барабанів і спів скрипок. Здалеку ревнули військові сурми, що хутко перейшли на веселий танцювальний мотив. Завіса піднялася, й глядачі побачили чудове зображення лондонської вулиці сорокарічної давнини. Високі будинки, лотки, блакитне небо вгорі, колона Нельсона ззаду, гладкі голуби на мотузочках, що пурхають над сценою. З обох боків з’явилися хлопці-рознощики, які котили свої візки. Зустрівшись посередині, вони почали обмінюватись зухвалими простакуватими жартами й ляскати себе по литках у такт музиці. В Натаніеля тьохнуло серце: він зрозумів, що перший музичний номер буде просто зараз. Він глибше поринув у крісло, з відчаєм думаючи про магічне дзеркало в своїй кишені. Може, вдасться вислизнути хоч на хвилинку — й перевірити, що там коїться…

— Непоганий початок, Джоне! Авжеж? — пан Мейкпіс несподівано з’явився поруч, ніби вискочив з якоїсь схованки. Він сів у крісло, витираючи з чола піт. — Он скільки народу! Вражає, правда? — він захихотів. — Пан Деверо вже захоплений виставою. Тільки погляньте, як він сміється і аплодує!

Натаніель примружив очі:

— У вас кращий зір, ніж у мене. Я його зовсім не бачу.

— Просто ви вийняли лінзи, як і личить слухняному хлопчикові. Вставте їх і подивіться.

— Але ж…

— Вставте, любий друже. Тут, у моїй ложі, діють інші правила. Вказівки для всіх не поширюються на вас.

— А ілюзії?

— О, не хвилюйтесь. Ви й так побачите чимало цікавого. Будьте певні! — він щиро засміявся.

От уже зарозумілий бовдур! Натаніель — трохи сердито, трохи розгублено — вставив лінзи в очі. Тепер, коли йому стало видно другий і третій рівні, в залі помітно проясніло, й Натаніель побачив чарівників, що сиділи в ложах навпроти. Так, Мейкпіс мав рацію: Деверо подався вперед і висунувся з ложі. Його очі були прикуті до сцени, голова кивала в такт музиці. Інші міністри, з різним ступенем огиди та роздратування на обличчях, мирилися з неминучим.

На сцені рознощики з візками вже забиралися геть, звільняючи місце для виходу майбутнього прем’єр-міністра. З-за куліс виліз блідий худорлявий юнак, якого Натаніель раніше бачив у Ричмонді. На ньому був шкільний піджак, сорочка з краваткою й закороткі штани, з яких надто вже помітно стирчали волохаті гомілки. Його щоки були густо нарум’янені, щоб надати йому квітучого хлоп’ячого вигляду, проте ворушився він на диво мляво. Зупинившись поряд із картонною поштовою скринькою, юнак кволим голосом розпочав промову. Мейкпіс у темряві, за Натаніелевим плечем, невдоволено пирхнув:

— З Боббі завжди стільки проблем! На репетиціях він раз по раз заходився кашлем і згасав просто на місці. Таке враження, ніби в нього сухоти. Зараз мені довелося дати йому добрячий ковток бренді, щоб поставити його на ноги.

Натаніель кивнув:

— Гадаєте, йому вистачить сили дотягти до кінця вистави?

— Гадаю, що так. Вистава не дуже довга. До речі, а панні Джонс вона подобається?

Натаніель позирнув у бік дівчини. У пітьмі він бачив її витончений профіль, чудовий блиск її волосся, гримасу безмежної нудьги на обличчі. Ця гримаса мимоволі змусила його всміхнутись. Він…

Аж тут усмішка застигла й згасла. Трохи помовчавши, Натаніель нахилився до Мейкпіса:

— До речі, Квентіне… Звідки ви знаєте, що ця леді — панна Джонс?

Мейкпісові очиці блиснули серед мороку. Він зашепотів:

— Я багато що знаю, друже. Але цить! Цить! Зараз буде найцікавіша сцена вистави!

Натаніель насупився:

— Так швидко? Це на диво… напрочуд коротка вистава…

— Довелося перенести цю сцену на початок — Боббі нездужає. Він просто знищив би свій головний монолог! Йому не вистачило б дихання… А тепер — цить! Лінзи на місці? Гаразд! Тоді дивіться!

Натаніель перевів погляд на сцену: поки що там не відбувалось нічого цікавого. Знову заграв оркестр. Юнак, що стояв, притулившись до поштової скриньки, затяг арію: його гугняве виття раз по раз переривалось нападами кашлю. Крім нього, на сцені нікого не було — хіба що кілька намальованих будинків коливались під протягом, що линув звідкілясь із-за куліс. Мендрейк марно шукав хоч якихось ознак обіцяних магічних ілюзій. Ні на другому, ні на третьому рівні не було нічого. Що ж мав на увазі Мейкпіс?