Брама Птолемея

— За цим я ніколи не пошкодую!

Він опустився біля столика, підняв мене над супницею. Холодне проміння отруйного металу торкнулось моєї зраненої сутності.

— Здоровий джин у такій могилі протягне кілька тижнів, — провадив Фекварл. — А ти в такому стані навряд чи витерпиш більше ніж дві години. Ану, що там у нас? — він хутко зняв із супниці кришку. — Ого! Юшка з риби! Чудово! Що ж, прощавай, Бартімеусе. Як умиратимеш, утішайся тим, що рабству джинів настає кінець. Сьогодні ми помстимося за все!

Пальці розімкнулись. Крук тихенько плюснув у юшку. Фекварл махнув на прощання рукою й закрив кришку. Я залишився плавати в пітьмі. Довкола було саме срібло; моя сутність поволі танула й згоряла.

Я мав лише один вихід — один-єдиний: дочекатися, поки Фекварл піде, зібратись на останній силі й спробувати скинути кришку. Справа нелегка, проте можлива — якщо, звичайно, він не пригнітив кришку якоюсь цеглиною.

Ба ні, з цеглиною він не воловодився. Він навалив на кришку цілу стіну. Долинув гуркіт, тоді потужний удар. Супниця довкола мене сплющилась, придавлена каменями, які попадали на неї. Зусібіч було срібло. Крук борсався, корчився, та подітися було нікуди. В голові мені запаморочилось, моя сутність почала закипати, і я майже зрадів з того, що непритомнію.

Обгорілий і розчавлений у срібній мисці з юшкою! Трапляється, звичайно, й гірша смерть. Проте вельми нечасто.

21

Натаніель

Натаніель дивився з вікна лімузина в ніч — на вогні, будинки й перехожих. Усе це розпливалось у барвисту рухому масу, що без упину змінювалась, вабила до себе, хоч насправді нічого не значила. Кілька хвилин Натаніель просто зморено спостерігав за невиразними людськими постатями, однак потім — коли автомобіль сповільнив швидкість, під’їжджаючи до перехрестя, — перевів погляд на віконне скло й віддзеркалене в ньому власне обличчя. І знову побачив себе збоку.

Видовище було не дуже натхненне. Набрякле від утоми лице, мокре волосся, пожмаканий комірець… Та в очах ще й досі палали іскри.

На початку цього дня іскор не було. Низка несподіваних ударів — принизливі події в Ричмонді, загроза його кар’єрі і, нарешті, звістка про колишню Бартімеусову зраду — тяжко вразила його. Старанно вибудуваний образ Джона Мендрейка — міністра інформації, самовпевненого члена Ради, — тріщав по всіх швах. Остаточно ж добила його вранішня розмова з панною Лютієнс. Кілька її зневажливих фраз ущент рознесли панцер його суспільного становища — й витягли з нього колишнього хлопчака. Цієї розмови для Натаніеля виявилось занадто. Втрата самоповаги позбавила його ґрунту під ногами: решту дня він провів, замкнувшись у своїй кімнаті й поринаючи то в гнів, то в смуток.

Проте дві речі допомогли йому вистояти, не потонути в жалощах до себе самого. По-перше: на практичному рівні порятунком для нього стала запізніла Бартімеусова доповідь. Відомості про місце Гопкінсового проживання надали Натаніелеві останню нагоду зробити щось перед завтрашнім судом. Спіймавши зрадника, він ще зможе переграти Фаррар, Мортенсена та інших своїх ворогів; Деверо забуде про свій гнів, і Натаніель поверне собі його ласку.

Цей успіх, щоправда, не був гарантований, однак Натаніель сподівався на силу джинів, яких відрядив до готелю. До того ж сама можливість діяти вже піддавала йому сил. Спиною раз по раз пробігала тепла хвиля, що змушувала його трохи здригатись у салоні автомобіля. Нарешті він щось вирішує, піднімає ставку в грі, струшує з себе апатію кількох останніх років! Він почувався майже так само, як у дитинстві, коли тріпотів від зухвальства власних задумів. Таке з ним траплялося часто — аж поки його здушили політика й недоумкувата роль Джона Мендрейка.

Грати цю роль йому більше не хотілося. Ні, звичайно ж, якщо доля зласкавиться, він спочатку подбає про те, щоб не стати політичним трупом. Але він так давно втомився від колег-міністрів — його нудило від їхньої моральної ницості, жадібності й себелюбства! Лише сьогодні, побачивши зневагу в очах панни Лютієнс і Кіті Джонс, він зрозумів, як його нудить від цього всього. Ні, більше він не загрузне в рутині Ради! Щоб порятувати країну від наслідків їхнього правління, треба буде вжити рішучих заходів. Він дивився у вікно на розмиті постаті людей на вулиці… Простолюд треба очолити. Йому потрібен новий проводир! Той, хто дасть людям хоч трохи спокою й безпеки!.. Натаніель подумав про посох Ґледстона, що марно припадав порохом у підземеллях Вайтголу.

Ні, звичайно, він не вдаватиметься до сили — принаймні проти простолюду. Щодо цього Кіті Джонс мала рацію. Він озирнувся — дівчина сиділа поряд, так близько від нього, й напрочуд спокійно дивилась у ніч.