Брама Птолемея

Це й була друга причина того, що до нього повернулося завзяття — і в душі спалахнув вогник надії. Він дуже радів, що знайшов Кіті. Так, волосся в неї стало коротше, ніж раніше, зате язик залишився так само гострим. У їхній суперечці біля заїзду вона немовби ножем обтинала всі його докази, раз по раз присоромлюючи його своєю пристрасною переконаністю. Проте — й це було найбільшою дивиною — Натаніель відчував, що йому просто-таки кортить продовжити цю розмову.

Зокрема, й через те, — тут його обличчя насупилось, — що Кіті, здається, знала про Бартімеусове минуле більше, ніж він міг подумати. Дивно, справді дивно… Однак це можна буде з’ясувати спокійно, після вистави й після того, як джини повернуться з перемогою — якщо пощастить. Можливо, Бартімеус і сам дещо розповість господареві… А от що йому робити після того з Кіті — цього Натаніель, правду кажучи, не знав і сам.

* * *

Голос шофера пробудив Натаніеля від задуми:

— Ми вже біля театру, сер.

— Гаразд. Чи довго ми їхали?

— Дванадцять хвилин, сер. Довелося об’їздити центр міста — його перекрито, там досі тривають демонстрації в парках. По вулицях багато поліції.

— Якщо пощастить, ми пропустимо початок вистави.

Кіті Джонс заговорила — вперше за всю дорогу. Натаніеля, як і раніше, вразило її самовладання:

— Яку ж виставу я повинна дивитись?

Натаніель зітхнув:

— Прем’єру п’єси Мейкпіса.

— Того, що написав «Лебедів Аравії»?

— Побоююсь, що того самого. Прем’єр-міністр — неабиякий його шанувальник, тому кожен чарівник в уряді — від члена Ради до третього секретаря — мусить відвідати цю прем’єру, щоб не викликати невдоволення пана Деверо. Отож це справа першорядної ваги.

Дівчина спохмурніла:

— Як, зараз?! Коли триває війна, а люди на вулицях повстають?

— Навіть зараз. Цього вечора я також маю важливу справу — проте мушу відкласти її аж до того, як спаде завіса. Щиро сподіваюся, що там будуть антракти.

Він намацав за пазухою магічне дзеркало, сподіваючись в антрактах перевірити, як там ведеться його джинам.

Вони виїхали на Шефтсбері-авеню — вузеньку кривулясту вуличку, забудовану ресторанами, пивницями й театрами. Здебільшого то були новенькі залізобетонні будівлі, зведені в рамках урядової програми благоустрою міст. Назви закладів сяяли рожевими, жовтими, ліловими, помаранчевими неоновими трубками — цю новацію було нещодавно запозичено в Японії. Тротуари рясніли натовпами дрібних чарівників і привілейованого простолюду, за якими спостерігали патрулі нічної поліції. Натаніель придивлявся до натовпів, шукаючи хоч якихось ознак заворушень, проте все здавалося цілком спокійним.

Лімузин сповільнив швидкість — і виїхав на обгороджений линвами простір під позолоченою покрівлею. За огорожею стояла поліція й чарівники з відомства безпеки в чорних пальтах. Між ними стовбичили фотографи з камерами на штативах. Фасад театру заливало світло; від бруківки до дверей вела розкішна червона килимова доріжка.

На доріжці, відчайдушно вимахуючи руками, стояв низенький гладкий добродій. Коли автомобіль зупинився, Квентін Мейкпіс підскочив, кинувся до лімузина й відчинив найближчі дверцята:

— Мендрейку! Нарешті ви тут! Не можна марнувати ані секунди!

— Пробачте, Квентіне. Це через вуличні заворушення…

Відтоді, як Натаніель став свідком сумнівного експерименту драматурга з простолюдином, він ставився до Мейкпіса вкрай неприязно. Це мерзотник, його слід негайно позбутися! Гаразд, на все свій час…

— Знаю, знаю! Ходімо швидше, мерщій! Через три хвилини я мушу бути на сцені! Вхід до зали вже зачинено, але я маю для вас місця в своїй особистій ложі. Так, і для вашої приятельки — теж… Вона гарніша й за вас, і за мене, — ми купатимемось у промінні її краси! Ну-ну, мерщій! Дві хвилини — час пішов!

Отак — підштовхуючи, підганяючи й махаючи руками, — пан Мейкпіс витяг Натаніеля й Кіті з автомобіля і провів килимовою доріжкою до дверей театру. Яскраве світло в фойє змусило їх заплющити очі. їм довелося відштовхувати нав’язливих служників, що пропонували подушечки й таці з іскристим вином. Стіни було обклеєно афішами прем’єрної вистави: з них здебільшого дивився сам Квентін Мейкпіс — то усміхнений, то замислений, то з примруженим одним оком. Сам драматург тим часом зупинився біля вузьких сходів:

— Вам туди! До моєї особистої ложі! Зараз я приєднаюся до вас. Побажайте мені щастя!

І пропав, наче дрібний вихор з напомадженого волосся, сліпучо-білих зубів і яскравих, блискучих очей.

Натаніель з Кіті піднялися сходами. Нагорі прохід було завішено портьєрою. Відсунувши її, вони опинились у невеличкій кімнатці, оздобленій єдвабом. Біля невисоких перил стояли три візерунчастих крісла; за перилами, внизу, простиралися сцена, наполовину затулена щільною завісою, оркестрова яма й море партеру, заповнене маленькими людськими голівками. Світло було пригашено. Натовп гомонів, наче вітер у лісі; з глибини оркестрової ями лунали безладні звуки інструментів.

Кіті вмостилась у найдальшому кріслі, Натаніель — поряд із нею. Він нахилився до дівчини й прошепотів: