Брама Птолемея

Пан Гопкінс підійшов. Одне плече його костюма трохи обгоріло, на щоці виднів невеличкий поріз. Та загалом він, здається, був цілісінький. Він ширяв у темряві десь за метр — і розглядав мене, легенько посміхаючись. Я запідозрив, що він перевіряє мій стан на різних рівнях. Через свою кволість я почувався збентежено — так, як бентежиться майже гола людина. Я затарабанив по стіні пір’ям вільного крила.

— Ну, давай уже! — гаркнув я. — Що ти там задумав?

Безжурне обличчя трохи спохмурніло:

— Ти хочеш, щоб я вбив тебе просто зараз?

— Ні. Я про отой дурний жарт, який ти зараз обмірковуєш. Щось на кшталт «як чудово, що ти вирішив завітати до мене», або щось подібне. Ну, жартуй уже, якщо тобі так кортить! Не муч себе!

Учений ображено скривився:

— Невже я, по-твоєму, наважусь на таке неподобство? Ти судиш мене за своїм власним почуттям гумору — так само вбогим, як і твоя сутність. Поглянь на себе! Ти ж увесь дірявий, наче губка. На місці твого господаря я мив би тобою підлогу — замість швабри.

Я застогнав:

— Це, мабуть, він ще збирається зробити. Все інше він мені вже доручав.

— Отож-бо й воно! Так, дуже сумно бачити духа виснаженим — навіть такого придуркуватого й нав’язливого, як ти. Мені навіть трохи жаль тебе! — він почухав собі носа. — Трохи, але не зовсім.

Я зазирнув у його світло-сірі очі:

— Це ж ти, справді?

— А хто ж іще?

— А твоя сутність? Де вона?..

— Отут. Схована в тілі нашого любого пана Гопкінса. Як ти, напевно, вже здогадався, це не звичайна подоба — Фекварлів голос захихотів. — А що це було за пташине опудало, в якому ти щойно тут красувався? Тотем американських індіанців? Такий засмальцьований і застарілий! А от я пішов набагато далі.

— То ти зараз у його тілі?! — запитав я. — Пхе-е! Яка гидота! Хто так повівся з тобою, Фекварле? Хто твій господар?

Я нічогісінько не розумів.

— Мій господар? — чоловік у повітрі аж затрусився зі сміху. — Звичайно ж, пан Гопкінс! І я вельми вдячний йому. Такою мірою, що ладен найближчим часом працювати разом з ним, — він вибухнув гучним, розложистим сміхом[76]. — Від часу нашої останньої зустрічі, Бартімеусе, багато що змінилось. Пам’ятаєш, як ми розлучились?

— Ні, — відповів я, хоча добре все пам’ятав.

— Ти підпалив мене, старий друже! Тернув сірником — і залишив мене горіти в гаю.

Крук неспокійно ворухнув крилами:

— Хм-м… У деяких культурах це вважається виявом дружби. Дехто обнімається, дехто цілується, а дехто залишає один одного горіти в невеликій ділянці лісового масиву..

— Он як… Що ж, Бартімеусе, ти змінив більше господарів, ніж я. Хто ж краще за тебе знається на людських звичаях! І все ж таки це було трохи боляче… — він підплив ближче.

— Ну тобі це не дуже зашкодило, — заперечив я. — Кількома днями пізніше я бачив тебе — ти знову вдавав кухаря на кухні в Гедлгемі. І зовні здавався не дуже обгорілим… До речі, чому ти вічно тиняєшся по кухнях? Тебе чомусь так і тягне туди![77]

Гопкінс — чи радше Фекварл — кивнув:

— У кухні завжди багато гострої зброї.

Він провів нігтем по руків’ю сікача. Сікач затремтів, крук — так само.

— Тому я й зараз спустився сюди. Та й місця тут більше, ніж у коридорі нагорі. Мені потрібен простір, щоб розійтись як слід… А в цьому готелі за простір треба переплачувати. До речі, в моєму номері є навіть джакузі!

Голова мені йшла обертом.

— Стривай-но! — сказав я. — Я знаю тебе як Фекварла Спартанського, грозу егейців. Я бачив тебе в подобі чорного велетня, що топче лави гоплітів. А хто ти тепер? Кволий чоловічок, що радіє розкішній ванні? Що з тобою коїться? Чи давно тебе тут ув’язнили?

— Зо два місяці тому… Тільки хіба це ув'язнення? «Амбасадор» — розкішний, дорогий заклад! Гопкінс, бач, любив пожити в розкошах. Та й урядові шпигуни сюди не доберуться, тож я можу робити що тільки заманеться. Навіщо мені міняти його стиль життя?

Крук вибалушив очі:

— Я не про готель! Я про людське тіло!

Фекварл захихотів:

— Відповідь буде та сама, Бартімеусе! Минуло лише кілька тижнів відтоді, як ласкавий пан Гопкінс — як би це сказати? — запросив мене тут пожити. Мені, зрозуміло, знадобився час, щоб звикнути до такого життя, але тепер мені тут надзвичайно затишно. А моя міць, попри людську подобу, анітрохи не зменшилась. Я щойно переконав у цьому твоїх приятелів… — він усміхнувся. — Давно вже я так не вечеряв!

— Так, але ж… — я боязко кахикнув. — Сподіваюсь, ти не збираєшся зробити те саме зі мною? Ми ж із тобою давні знайомі! У нас стільки чудових спогадів на двох!

Очі пана Гопкінса весело блиснули:

— Отак буде краще, Бартімеусе! До тебе повертається колишнє почуття гумору. Правду кажучи, я й не збирався тебе ковтати.

Досі крук звисав із сікача в досить-таки похмурому настрої. Тепер, почувши цю несподівану новину, він пожвавішав.