Брама Птолемея

— Я такий радий, що ви живі, — сказав чарівник. Обличчя в нього було сіре, проте голос лунав спокійно. На його шиї Кіті побачила засохлу кров. — У вас надзвичайна стійкість до магії. А бачити наскрізь ілюзії ви теж умієте?

Вона роздратовано хитнула головою:

— Де ми? Що це за?..

— Ми в Залі Статуй у Вестмінстері. Тут відбуваються засідання Ради.

— Але що сталось? Чому ми тут?..

Дівчину огорнула паніка. Вона заходилася шалено дерти свої пута.

— Заспокойтесь… За нами стежать.

Мендрейк смикнув головою в бік чоловіка біля стола. Кіті його не знала: молодик із довгими кривими ногами досі походжав туди-сюди.

— Заспокоїтись?! — приглушено вигукнула Кіті. — Як ви смієте! Якби я мала вільні руки…

— Так, але руки у вас скручені. І в мене теж. Отож помовчіть хвилину — і дозвольте пояснити вам, що сталося, — він нахилився до неї впритул. — Сьогодні в театрі було захоплено увесь уряд. Увесь до одного, Мейкпіс використав ціле військо демонів, щоб зробити це.

— Я що, по-вашому, сліпа? Я все це бачила!

— Гаразд. Чудово. Декого з них, можливо, вбили, але більшість, гадаю, живі — тільки їх скрутили й позатикали їм роти, щоб вони не могли нікого викликати. Нас усіх вивели з театру чорним ходом. Там чекали кілька фургонів, і нас усіх закинули туди — жбурляли, мов телячі туші. Фургони привезли нас сюди. За межами театру досі ніхто нічого не підозрює. Куди повели полонених — не знаю. Можливо, замкнули десь поблизу. Гадаю, зараз Мейкпіс саме займається ними…

Кіті боліла голова. Дівчина щосили намагалася зрозуміти, що з цього всього випливає.

— То це він мене… так? — запитала вона, поглянувши на свій бік.

— Він. Пекельним Жезлом. Зблизька. Коли ви спробували… — його бліде обличчя трохи розчервонілося, — коли ви спробували допомогти мені. Ви мали загинути. Ми так і подумали, що ви загинули, — та коли найманець уже виводив мене, ви застогнали й з вашого рота побігла слина… Тому він захопив з собою й вас.

— Який ще найманець?

— Не питайте.

Кіті трохи помовчала.

— То Мейкпіс… узяв гору?

— Він гадає, що так, — насупився чарівник. — Цей чолов’яга збожеволів. Не знаю, як він збирається правити імперією без панівного класу.

Кіті пирхнула:

— Правду кажучи, ваш панівний клас теж не бездоганний. Може, Мейкпіс виявиться кращим…

— Не кажіть дурниць! — обличчя Мендрейка згасло. — Ви не маєте й гадки, як… — Він силоміць опанував себе. — Пробачте. Ви тут не винні. Я взагалі не повинен був привозити вас до цього театру.

— Отож-бо, — Кіті озирнулась. — Але зараз мені не до вподоби те, що я не розумію: навіщо вас і мене притягли сюди.

— Я теж. Нас чомусь виділили з-поміж усіх.

Кіті знову подивилась на чоловіка, що походжав біля стола Ради. Той помітно нервувався: без упину позирав на годинник і оглядався на двері.

— Він, здається, не дуже спритний, — прошепотіла вона. — Може, вам викликати демона, щоб він витяг нас звідси?

Мендрейк застогнав:

— Усіх своїх демонів я відіслав з дорученням. Якби я міг дістатися до пентакля, то легко викликав би їх сюди. Але без нього, ще й із зв’язаними пальцями, я безпорадний. У мене напохваті немає навіть наймізернішого біса.

— Безпорадний?! — зіпнула Кіті. — А ще чарівник!

Мендрейк насупився:

— Дайте мені час. Мої демони могутні — особливо Кормокодран. Якщо нам пощастить, я матиму змогу..

Аж тут двері в кінці зали відчинились. Чоловік біля стола обернувся туди. Кіті з Мендрейком витягли шиї.

До зали увійшла невеличка процесія.

* * *

Перші кілька осіб були незнайомі Кіті. Низенький чоловічок із круглими вологими очима — худорлявий і кривий, наче зимова гілочка; дещо неохайна жінка з невиразним обличчям; добродій середнього віку з блідою, лискучою шкірою й набундюченими губами. За ними підстрибував молодик — сухорлявий, з напомадженим рудим волоссям і в окулярах на кирпатому носі. Довкола цих чотирьох панувала атмосфера ледве стримуваного збудження: вони розмовляли, посміхались і хутко, знервовано оглядались довкола.

Кривоногий чолов’яга біля стола швидко приєднався до них.

— Нарешті! — мовив він. — А де Квентін?

— Я тут, друзі!

І до зали увійшов Квентін Мейкпіс — у смарагдовому фраку, з випнутими, наче в індика, грудьми. Він поводив плечима й безцеремонно вимахував руками. Широкими кроками він проминув своїх співрозмовників, гучно ляснув по спині рудого, скуйовдив волосся жінці й підморгнув решті. Далі він попрямував до стола, по-хазяйськи оглядаючи залу. Помітивши біля стіни Кіті та Мендрейка, він махнув їм товстенькою рукою.

За столом Ради Мейкпіс вибрав собі найбільше крісло — золотий різьблений трон. Він умостився на ньому, закинув ногу на ногу й витяг з кишені здоровенну сигару. Ляснули пальці — кінчик сигари спалахнув і закурився. Квентін Мейкпіс узяв сигару в зуби — і з насолодою затягся.

Кіті почула, як Мендрейк поряд аж зойкнув з гніву. Сама вона не бачила тут нічого особливого — хіба що навмисну театральність Мейкпісової поведінки. Якби вона не була його полоненою, це лише розсмішило б її.

Мейкпіс широко махнув сигарою в повітрі:

— Клайве, Руфусе! Зробіть таку ласку, приведіть сюди наших друзів!