Брама Птолемея

— Ми з Гопкінсом відразу помітили, що демон саме жив у Ґледстоновому кістяку. Це була не звичайна подоба — ілюзія, яку прибирає сутність; ні, кістяк був справжній. Демон змішався зі справжніми кістками. І нам сяйнула смілива думка: чому б не вселити демона в живе тіло? В тіло чарівника? Якщо чарівник зуміє підкорити собі демона й користуватися його силою, то які дива він зможе творити! Не буде більше потреби в пентаклях, в усіх цих рунах і крейді, не доведеться боятись фатальних помилок! Ба більше — саме викликання демонів скоро стане непотрібним!

Кіті достатньо вивчилася в пана Баттона, щоб зрозуміти радикальну природу цієї думки. І вона знала досить, щоб погодитися з крайньою Мендрейковою недовірою до задуму змовників.

— Але ж ризик надто великий! — заперечив юнак. — Той простолюдин у вашій майстерні… він чув, як демон говорить у нього в голові! Це доводило його до божевілля!

— Лише тому, що йому забракло сили волі, щоб підкорити демона, — нетерпляче, скоромовкою відповів Мейкпіс. — А сильні, розумні особи — такі, як ми, — зуміють добитися гармонії.

— Але ж усі ви так не ризикуватимете?! — зі щирим страхом запитав Мендрейк. — Це неможливо! Це може призвести до катастрофічних наслідків! Ви навіть не знаєте, що може статися!

— О, ще й як знаємо! Гопкінс викликав демона в своє тіло два місяці тому, Джоне. Й нічого поганого з ним не сталося. Правда, Клеме? Розкажіть їм самі!

— Правда, сер, — опинившись у центрі уваги, вчений ніби збентежився. — Я викликав досить могутнього джина. Коли він увійшов у мене, я пережив коротку мить боротьби — ніби в моїй голові заворушився живий черв’як. Проте варто було мені як слід зосередитись, як демон змирився з неминучим. Тепер він поводиться цілком спокійно. Я майже не помічаю, що він там.

— Однак ви здатні скористатися його силою й знаннями! Авжеж, ІЬпкінсе? — запитав Мейкпіс. — Це й справді досить прикметно.

— Покажіть це нам! — прошепотіла жінка-змовниця.

— Так, покажіть, покажіть! — загомоніли круг стола. Всі лиця випромінювали люту, жадібну цікавість. Кіті ці люди здавалися злими — й водночас немічними, як голодні пташенята, що чекають корму. Їй зненацька стало огидно — й схотілося забратися звідси геть.

Мейкпісові очиці перетворились на блискучі щілинки.

Він штовхнув ученого під лікоть:

— Як ви думаєте, ІЬпкінсе? Показати їм кілька штучок, щоб роз’ятрити апетит?

— Якщо ви вважаєте це доречним, сер…

Учений позадкував, схилив голову, зосередився. А потім — без жодних помітних зусиль — злетів у повітря. Дехто зі змовників зойкнув. Кіті позирнула на Мендрейка — той дивився, роззявивши рота.

Гопкінс піднявся на два метри над столом, а потім поплив убік. Віддалившись на певну відстань, він підняв руку, показуючи на алебастрову статую в дальшому кінці зали. То була статуя лисого пузатого чарівника з сигарою в роті. Спалахнуло блакитне світло — й вона вибухнула дощем іскор. Рудий змовник захоплено скрикнув; решта підхопились, заплескали в долоні й застукотіли по столу в шаленій радості. Пан Гопкінс тим часом злетів до самісінької стелі.

— Покажіть їм щось іще, Гопкінсе! — гукнув Мейкпіс. — Влаштуйте невеличку виставу!

Усі втупили очі в стелю. Кіті скористалась нагодою. Вона поволі, потроху почала бокувати від стола. Крок, ще крок… Ніхто нічого не помічав. Усі дивились, як учений виробляє акробатичні трюки в повітрі, викидає з пальців язики полум’я…

Кіті обернулась і побігла навтікача. Двері в кінці зали були прочинені навстіж. Ноги дівчини нечутно ступали по товстих пухнастих килимах. Бігти зі скрученими руками було важко, та не минуло й кількох секунд, як вона вискочила за двері — й помчала коридором з кам’яними стінами, завішаними картинами й скляними шафками з золотими цяцьками… Вона кинулася праворуч — там коридор закінчувався відчиненими дверима. Кіті вбігла туди, зупинилась — і вилаялась. То була порожня кімната, радше за все — кабінет службовця: письмовий стіл, книжкова шафа, пентакль на підлозі. Глухий кут!

Із зойком відчаю дівчина обернулась і помчала туди, звідки прибігла: коридором, повз двері до зали, за ріг…

Раптом вона налетіла на щось тверде й міцне. Її відкинуло вбік, вона мимоволі спробувала пом’якшити падіння, виставивши руку, — однак руки в неї були зв’язані, й це їй не вдалося: Кіті важко впала на кам’яну підлогу.

Вона поглянула вгору — і їй перехопило подих. Над нею височів чоловік — темний силует на тлі скляних світильників: довготелесий, бородатий, убраний у чорне. Яскраво-блакитні очі пильно розглядали дівчину, чорні брови супились.

— Допоможіть! — видихнула Кіті. — Будь ласка!..

Бородань усміхнувся — й простяг до неї руку в рукавичці.

* * *

Тим часом у Залі Статуй Гопкінс уже приземлився. Обличчя змовників повнилися здивуванням. Двоє чоловіків відтягували килими з центру зали. Коли Кіті знову з’явилась там — напівзадушена, повисла на власному комірі, за який її волік бородань, чарівники зупинились і покидали килими. Усі один за одним обернулись і вирячились на неї.

З-за спини Кіті пролунав низький голос: