Брама Птолемея

Рудий і губатий добродії підійшли до Мендрейка з Кіті — і безцеремонно поставили їх на ноги. Кіті звернула увагу, що на Мендрейка обидва змовники дивляться зі зловтішною огидою. Старший з них відстовбурчив вологу губу підступив упритул і зацідив Мендрейкові міцного ляпаса.

— Це тобі за Лавлейса! — сказав він, потираючи руки.

Мендрейк криво посміхнувся:

— Мене ще ніколи не били мокрою рибою.

— Я чув, що ви мене розшукували, Мендрейку? — поцікавився рудий. — Що ж ви тепер зі мною робитимете?

З золотого крісла долинув солодкий голос:

— Спокійно, хлопці, спокійно! Джон — наш гість. Ми з ним таки друзі! Я ж сказав вам: приведіть їх сюди.

Кіті вхопили за плече — і разом з Мендрейком виштовхнули на килим перед столом.

Змовники порозсідались. їхні очі палали ворожнечею.

— Що вони тут роблять, Квентіне? — запитала жінка з невиразним обличчям. — Зараз настає вирішальний час!

— Убийте цього Мендрейка й квит, — порадив губатий чарівник.

Мейкпіс знову затягся сигарою. Його очиці весело виблискували.

— Ви надто поспішаєте, Руфусе. Та й ви теж, Бесс. Джон і справді поки що не з нами, хоч я певен, що він пристане до нас. Адже ми з ним давні спільники.

Кіті скоса позирнула на молодого чарівника. Його щока, якій дістався ляпас, була яскраво-червона. Він нічого не відповів Мейкпісові.

— У нас нема часу на ігри! — прогугнявив коротун з вологими очима. — Треба озброїтися силою, яку ви обіцяли нам!

Він поглянув на стіл, провів по ньому пальцем — це вийшло водночас жадібно й несміливо. Кіті цей чоловічок видався слабким і боягузливим — та ще й злим від усвідомлення власної боягузливості. Решта змовників, судячи з усього, нічим не відрізнялись від нього — крім Мейкпіса, що аж сяяв самовдоволенням, сидячи на своєму золотому троні. Драматург струсив на перський килим купку попелу з сигари.

— Це не ігри, любий мій Візерсе, — посміхнувся він. — Можу вас запевнити, що я цілком серйозний. Шпигуни Деверо давно вже доповідали, що з усіх чарівників наш Джон — найпопулярніший серед простолюду. Він може стати свіжим, привабливим обличчям нашої нової Ради — набагато привабливішим за будь-кого з вас. — Він вишкірився, помітивши, як це обурило змовників. — До того ж йому не бракує ні таланту, ні гордощів. Я відчуваю, що він давно вже мріяв про нагоду вигнати Деверо геть і розпочати все спочатку… Хіба це не правда, Джоне?

Кіті знову поглянула на Мендрейка. І знову на його блідому обличчі не відбилася жодна думка.

— Нам слід дати Джонові трохи часу, — додав Квентін Мейкпіс. — Тоді він усе зрозуміє. А ви, пане Візерсе, скоро дістанете всю ту владу, якою будете спроможні скористатись. Якщо наш любий Гопкінс не змусить себе чекати, ми підемо далі.

Він захихотів собі під ніс — і тоді, почувши цей сміх та прізвище «Гопкінс», Кіті його впізнала.

З її очей ніби впала товста пелена. Вона повернулась на три роки в минуле — й знову відчула себе учасницею Спротиву. За порадою скромного клерка Клема Гопкінса вона вирушила на таємну зустріч до покинутого театру. А там… кинджал, приставлений до шиї, й тиха розмова з невидимим добродієм, чиї поради привели їх до абатства, до моторошного сторожа могили…

— Це ви! — скрикнула вона. — Ви!!!

Усі обернулися до неї. Кіті застигла, вирячившись на чоловіка на золотому троні.

— Це ви—той самий добродійник! — прошепотіла вона. — Той, який зрадив нас!

Пан Мейкпіс підморгнув їй.

— О, ви нарешті впізнали мене? А я сумнівався, пригадаєте ви мене чи ні… Я, звичайно, впізнав вас одразу, тільки-но побачив. Тому мені й схотілося запросити вас на свою нинішню невеличку виставу.

Джон Мендрейк, що стояв біля Кіті, нарешті оговтався:

— Як? Ви вже зустрічалися?!

— Не дивуйтеся, Джоне! Це все було заради великої мети. Через свого колегу пана Гопкінса — ви його скоро побачите, зараз він зайнятий з нашими полоненими, — я давно спостерігав за діяльністю Спротиву. Мені було цікаво дивитись на їхні старання — і бачити гнів на обличчях бовдурів з Ради, що ніяк не могли їх викрити. Звичайно, про присутніх тут не йдеться, Джоне! — він знову захихотів.

— Ви знали про чудовисько в Ґледстоновій могилі, — байдужим голосом промовила Кіті. — І все-таки відправили нас із Гопкінсом туди, щоб роздобути посох. Мої друзі загинули через вас!

Вона ступила до нього.

— Ой-ой-ой! — Квентін Мейкпіс вирячив очі. — Ви — зрадливий простолюд. А я — чарівник. Ви думали, ніби мені все одно? І не підходьте до мене, молода леді. Наступного разу я не витрачатиму на вас закляття. Я просто переріжу вам горлянку, — він посміхнувся. — Правду кажучи, я тоді був на вашому боці. Я сподівався, що ви знищите демона, а потім забрав би у вас посох — і використав його на власний розсуд. І наслідок, — він струсив попіл з сигари, переставив схрещені ноги й оглянув своїх слухачів, — наслідок вийшов неоднозначний: ви втекли з посохом, а африт ІЬнорій вибрався на волю. О, яке враження справив цей Гонорій! Кістяк Ґледстона з демоном усередині, що скаче по дахах! Надзвичайне видовище! Проте це змусило нас із Гопкінсом замислитись…