Брама Птолемея

— Що робити з цим дівчиськом? Я спіймав його, коли воно шукало вихід на вулицю.

Рудий чарівник хитнув головою:

— Хай їй біс! Я й не помітив, як вона зникла…

Пан Мейкпіс виступив уперед, примхливо насупившись:

— Панно Джонс, у нас справді немає часу на такі витівки… — він вишкірився, стенув плечима й відвернувся. — Спочатку її присутність мене тішила, але, правду кажучи, більше ця особа не цікава мені. Можете її вбити.

23

Натаніель

Натаніель побачив, як найманець жбурнув Кіті на килим, як відкинув плащ і дістав з-за пояса довгий кинджал, кривий, наче шабля. Побачив, як він простяг руку, схопив її за волосся, запрокинув їй голову, щоб дістатися до горла…

— Зачекайте! — Натаніель ступив уперед, говорячи так суворо, як тільки міг. — Не чіпайте її! Вона потрібна мені живою!

Руки найманця зупинились. Він поглянув на Натаніеля виряченими блакитними очима. А тоді повільно, розмірено потяг голову Кіті далі, водночас наставляючи кинджал.

Натаніель вилаявся.

— Зачекайте, я сказав!

Змовники спостерігали за ними із зловтішною цікавістю. Бліде, сіре обличчя Руфуса Лайма скривилося.

— Мендрейку, ви зараз не в тому становищі, щоб корчити з себе начальника.

— Навпаки, Руфусе. Квентін запрошував мене приєднатись до вашого товариства. І я, після цієї чудової демонстрації пана Гопкінса, радо приймаю цю пропозицію. Результати справді вражають. А це означає, що відтепер я — один з вас.

Квентін Мейкпіс заклопотано розстібав свій смарагдовий фрак. Він примружив очі, зважуючи всі «за» й «проти», і скоса поглянув на Натаніеля:

— То ви все-таки вирішили взяти участь у нашому невеличкому задумі?

Натаніель зустрів його погляд з усім можливим спокоєм:

— Саме так. Ваш задум справді майстерний. Він геніальний. Я щиро шкодую, що так злегковажив ним того дня, коли ви демонстрували мені отого простолюдина. Однак тепер я хочу спокутувати свою провину. А тим часом ця дівчина залишається моєю полонянкою, Квентіне. У мене є… свої наміри щодо неї. І нехай ніхто, крім мене, не чіпає її.

Мейкпіс потер підборіддя. Він не відповів. Найманець зручніше взяв у руку кинджал. Кіті невидющими очима втупилася в підлогу. Натаніель відчував, як б’ється серце у нього в грудях.

— Що ж, гаразд! — несподівано промовив Мейкпіс. — Дівчина ваша. Відпустіть її, Верроку. Чудово сказано, Джоне! Ви підтвердили мою високу думку про вас. Тільки будьте пильні: говорити легко, а слова треба підкріплювати діями! Зараз ми вас звільнимо, й ви просто зараз вступите в зв’язок із демоном — за вашим вибором. Та спершу я підготуюся до свого власного виклику демона! Берку! Візерсе! Приберіть ці килими! Звільніть мені пентаклі!

Він обернувся й заходився віддавати нові накази. Найманець із скам’янілим обличчям розімкнув пальці й випустив волосся Кіті. Натаніель, розуміючи, що за ним стежать ворожі очі — Дженкінс із Лаймом спостерігали за ним, не ховаючи підозри, — не став підходити до неї. Дівчина осіла на підлогу, безпорадно понуривши голову, з обличчям, схованим під волоссям. Це видовище тяжко вразило Натаніеля.

Вже вдруге за нинішній вечір Кіті Джонс мало не загинула — і все через те, що він накоїв. Через те, що він розшукав її, витяг з нового спокійного життя і взяв із собою — лише заради того, щоб задовольнити власну цікавість.

Там, у театрі, коли дівчину вдарило Пекельним Жезлом, Натаніель був певен, що вона померла. Його огорнула скорбота. Він мало не збожеволів від почуття провини. Хоч найманець наказав йому залишатись на місці, він кинувся до неї — й тільки тоді зрозумів, що Кіті дихає. Вона була непритомна майже годину, і увесь цей час його гриз сором. Він потроху усвідомлював, яким був дурним.

Останні кілька днів Натаніель уже потроху відчужувався від імені Мендрейка — від машкари, яка вже багато років була для нього ніби другою шкірою. Та лише після подій у театрі це відчуження стало остаточним. Він звик вірити в дві істини — й ця віра завжди керувала ним: у те, що уряд — непорушний і в те, що він, урешті-решт, завжди діє в ім’я добра. Аж тут за одну мить обидві ці опори було вибито в нього з-під ніг. Чарівників подолано. Кіті мало не загинула. І те, й інше зробив Мейкпіс, і Натаніель із жахом усвідомив, що жорстокі, байдужі драматургові дії є відображенням його власних вчинків.