Брама Птолемея

Я кивнув. Потрібні відомості були у нас. Четверо дипломатів з Савського царства перезирнулись. Усі, як один, поволі схилили голови — і втупились у низеньку управительку. Та тим часом самовдоволено розводилась про вигоди готельної сауни, не помітивши, що настрій у ліфті якось відразу змінився.

— Не треба, — сказав я по-арабськи. — Її можна просто скрутити.

— А якщо вона верещатиме? — заперечила жінка-дипломат. — І до того ж, куди нам її подіти?

— Та й справді.

— Ну, то давай!

Старий ліфт підінімався повільно, та нарешті доповз до третього поверху. Двері відчинились. Із ліфта вийшли четверо дипломатів, за якими з дзижчанням летіла комаха. Один з дипломатів, здоровань, копирсався в зубах шпилькою з китового вуса. Закінчивши це, він устромив шпильку в землю великого горщика з пальмою — й затупотів порожнім коридором услід за іншими.

Побачивши двері двадцять третього номера, ми зупинились.

— Що тепер? — прошепотіла Мвамба.

Аскобол нетерпляче махнув рукою:

— Постукаймо. Якщо він там, то ми висадимо двері й скрутимо його. А якщо ні… — потік Аскоболового натхнення вичерпався, й він замовк.

— Ходімо всередину й зачекаймо! — запропонував Годж, кружляючи над нашими головами.

— Ця жінка згадувала про вартового демона, — попередив я. — Доведеться давати собі раду ще й з ним.

— Гадаєш, ніби це так важко?

Компанія дипломатів підійшла до дверей. Мвамба постукала. Ми чекали, оглядаючи коридор. Усе було тихо.

Мвамба постукала ще раз. Кругла панель у центрі дверей заворушилася. Дерево розпливалось, набуваючи помалу обрисів обличчя. Нарешті обличчя сонно моргнуло й промовило пискливим, гугнявим голосом:

— Нікого немає! Завітайте, будь ласка, пізніше.

Я позадкував і оглянув низ дверей:

— Щілина дуже вузька. Чи зможемо ми протиснутись?

— Навряд, — відповіла Мвамба. — Хіба що до замкової шпарини, якщо перетворитись на дим.

Аскобол захихотів:

— Бартімеусу й перетворюватись не треба! Погляньте на його нижню половину — вона вже прозора![69]

Кормокодран, спохмурнівши, оглянув свої масивні груди:

— Я не певен, що зможу перетворитись на дим…

Вартовий демон, який усе це чув, стривожився.

— Нікого немає! — прогугнявив він знову. — Будь ласка, не намагайтесь увійти. Інакше я буду змушений вжити заходів!

Аскобол підійшов ближче:

— Що ти за дух? Напевно, біс?

— Так, сер! Я справді біс! — пихато відповів демон.

— Скільки рівнів ти бачиш? П’ять? От і гаразд — оглянь нас на п’ятому рівні. Ну, що тобі видно?.. Ага, тепер ти затремтів?

Обличчя на дверях гучно ковтнуло слину:

— Трохи затремтів, сер… Дозвольте спитати: а що це за туманна пляма з правого боку?

— Це Бартімеус. Не звертай на нього уваги… Але решта з нас — дужі й безжальні, і ми вимагаємо, щоб ти пустив нас у номер. Що ти скажеш?

Мовчанка. Тяжке зітхання:

— Я зв’язаний, сер. Я мушу опиратися вам.

Аскобол вилаявся:

— Тоді ти підписав собі смертний вирок! Ми — могутні джини, а ти — мізерна пляма бруду. Що ти сподіваєшся зробити?

— Я можу підняти тривогу, сер. Саме це я щойно й зробив.

Долинуло тихе ляскання, ніби десь лопали пузирі, що спливали з дна киплячого болота. Дипломати озирнулись: обабіч них, уздовж усього коридору, з килима виринали голови. Ці голови були довгасті, наче м’ячі для реґбі, блискучі й чорні, мов жуки, з блідими очима, посадженими біля самісінької основи. Кожна з голів, відірвавшись від підлоги, злітала в повітря, тягнучи за собою звивисту смугу щупалець.

— Із цим треба розібратися швидко, тихо й чисто, — зауважила Мвамба. — Гопкінс не повинен знати, що тут коїться.

— Твоя правда.

Голови з загрозливим мовчанням попливли до нас.

Ми не стали чекати, що вони робитимуть. Ми почали діяти — кожен відповідно до своїх власних здібностей. Мвамба скочила на стіну, видряпалась на стелю — і в подобі ящірки заходилася жбурляти Спазмами в найближчі голови. Годж умить виріс до свого звичайного розміру, струснувсь — і безліч отруйних стріл полетіли у ворогів. З плечей Аскобола виросли оперені крила, він пурхнув у повітря — й випустив Вибух. Кормокодран обернувся людиною-кабаном. Опустивши ікла, він ворухнув масивними плечима — й кинувся битись навкулачки. Що ж до мене, то я майнув за найближчий горщик із пальмою, виставив Щит — найміцніший, який тільки міг, — і щосили намагався залишатись непомітним[70].

Ховаючись за найбільшими листками пальми, я мимоволі замислився: яку, власне, загрозу становлять ці голови? Невдовзі, одначе, я про це довідався. Тільки-но пара голів підлетіла ближче, як вони запрокинулись назад, щупальця розсунулись — і з трубочок, схованих між ними, линули струмені чорної рідини, що облила все довкола. Найбільше дісталося Кормокодрану. Він заревів з болю: рідина, що потрапила йому на тіло, спалювала його сутність — вона сичала, бралася бульбашками, роз’їдала його подобу. Проте Кормокодран не збирався відступати. Навпаки, він ринув уперед, крутнув ікластою довбешкою — й голова полетіла вглиб коридору. Аскоболів Вибух влучив у ще одну голову — та розлетілася в повітрі, чорна рідина бризнула на стіни, зачепивши й Кормокодрана, а кілька крапель потрапили навіть на горішнє листя моєї вірної пальми.