Брама Птолемея

— Крім того, нам слід замаскуватись, а Годжеві — ще й помитись і вивести паразитів. Люди дуже тонко відчувають пахощі.

Щур, про якого йшлося, обурено стрепенувся, ляскаючи отруйними колючками:

— Ану, ходи сюди, Бартімеусе! Зараз я скуштую, чи смачна твоя сутність!

— Та невже? Хочеш так просто спіймати мене?

— Атож! Невелика труднація!

Ця суперечка тривала ще кілька хвилин. Ми перекидались дотепними, витонченими й вишуканими фразами[67], та не встиг я остаточно добити свого суперника останнім нездоланним аргументом, як до кабіни увійшов якийсь чолов’яга, й щури кинулися врозтіч.

* * *

Минуло двадцять хвилин. Швейцар біля входу до готелю «Амбасадор» походжав туди-сюди й плескав у долоні, щоб не змерзнути. Підійшла компанія гостей — жінка й троє чоловіків, усі в чудовому вбранні з матерії, яку колись перевозили Великим шовковим шляхом. Вони тихо розмовляли між собою по-арабськи. На шиї в жінки було намисто з місячного каменю. Усі випромінювали заспокійливе відчуття багатства, гідності й високого світського становища[68]. Швейцар позадкував і вклонився. Всі четверо кивнули і всміхнулися йому. Зійшовши на ґанок, вони ступили до вестибюлю.

За столом з червоного дерева сиділа усміхнена дівчина.

— Чим я можу стати вам у пригоді?

Найелегантніший з чоловіків підійшов до неї:

— Добрий вечір. Ми з посольства Савського царства. Через кілька тижнів сюди прибудуть члени нашої династії, тож ми хотіли б оглянути ваш готель, щоб винайняти для них кілька номерів.

— Звичайно, сер. Ходіть зі мною, будь ласка. Зараз я знайду управительку.

Дівчина встала з-за стола й задріботіла коридором. Четверо дипломатів з Савського царства рушили за нею; дорогою один з них розчепив стиснуті пальці. З них вилетіла дрібна, але бридка комаха — самі ноги, колючки й сірчаний сморід. Комаха з дзижчанням підлетіла до стола й заходилася переглядати книгу реєстрації.

Управителька виявилася низенькою гладенькою леді середнього віку. Її шпакувате волосся було зачесане назад і заколоте шпилькою з полірованого китового вуса. Гостей вона зустріла ласкаво, хоч і стримано:

— То, виходить, ви з посольства Савського царства?

Я церемонно вклонився:

— Так, мадам. Ваша проникливість не знає меж.

— Еге ж, дівчина щойно доповіла мені… А я й не знала, що Савське царство — незалежна держава. Я думала, що це частина Арабської конфедерації…

Я завагався:

— Хм-м… Бачте, мадам, це невдовзі зміниться. Ми скоро доб’ємося самоврядування. Власне, члени нашої династії для того й прибудуть, щоб відзначити цю подію.

— Зрозуміло… Небезпечна річ — оте самоврядування! Сподіваюся, Савське царство не слугуватиме зразком для нашої імперії… Гаразд, зараз я покажу вам наш типовий номер. Наш готель вельми престижний — це ви, напевно, знаєте й так, — і надзвичайно привілейований. Наша система безпеки створена чарівниками з уряду. При кожному номері є якнайсучасніші вартові демони…

— Та невже? При кожному номері?

— Так… Пробачте, мені треба взяти ключ. Я повернуся за хвилину..

Управителька поспіхом подалася геть. Жінка-дипломат обернулася до мене.

— Бартімеусе, ти бовдурі — просичала вона. — Ти ж присягався, що Савське царство досі існує!

— Воно й існувало… востаннє, коли я там був.

— То коли ж саме це було?

— Років з п’ятсот тому… Ну, гаразд. Не сердься.

— Щось Годж не дуже квапиться, — пробасив дипломат-здоровань.

— А він узагалі вміє читати? — поцікавився я. — Це може бути вразливим місцем нашого плану..

— Звичайно, вміє… Цить! Вона повертається!

— Ось ключ, панове. Зробіть таку ласку..

Управителька подалася вперед напівтемним коридором. Усюди було видно дубові панелі, дзеркала в позолочених рамах і нікому не потрібні горщики на підставках. Ідучи, управителька показувала нам різні склепінчасті проходи:

— Там у нас їдальня. Оздоблена в стилі рококо, зі справжнім розписом Буше. Далі, за нею, — кухня. Ліворуч — велика вітальня: єдина кімната, де дозволяється використовувати демонів. У всіх інших місцях це заборонено, бо демони — істоти нечупарні, галасливі й огидні. Особливо джини… Ви щось сказали, сер?

Кормокодран уже люто захрипів, проте відразу замовк:

— Ні, нічого…

— Скажіть, будь ласка, — провадила управителька, — а Савським царством теж правлять чарівники? Так, я розумію — мені слід було б це знати, та мені, на жаль, так мало відомо про інші країни… Тут і у власній країні клопоту вистачає, де вже там цікавитись іноземцями, більшість з яких — самі дикуни й людожери… Ось ліфт. Зараз ми піднімемось на третій поверх.

Управителька й дипломати зайшли в ліфт — і обернулися до дверей. Коли двері вже зачинялися, долинуло дзижчання. Непомітно для управительки крізь майже зімкнену щілину пролетіла бридка комаха — геть обсаджена колючками й смердюча, — сіла на рукав жінки-дипломата й підповзла до її вуха. І щось коротенько прошепотіла.

Жінка обернулася до мене — й самими вустами промовила: «Номер двадцять три».