Брама Птолемея

Чарівника це, здається, щиро вразило.

— Наші раби — не люди, — відповів він. — Тільки демони.

— А чим це краще? Гадаю, нічим. І все, що ви коїте, позначене цим злом!

— Неправда, — повагавшись, відповів Мендрейк.

— Правда! І мені здається, що ви це знаєте! — насупилася Кіті. — Навіщо ви прийшли сюди? Що вам треба? Спротив уже багато років як мертвий!

Мендрейк кахикнув.

— Мені сказали… — він щільніше загорнувся в плащ і позирнув на річку. — Мені сказали, що ви врятували мене від ґолема. Ризикували життям заради мене.

Він поглянув на Кіті: її обличчя залишалося байдужим.

— Ще мені казали, ніби ви тоді загинули. А тепер я дізнався, що ви живі. Тому я… природно, схотів дізнатись, як усе було насправді.

Кіті насупилась.

— Що вас цікавить? Подробиці? Так, я врятувала вас. Я, напевно, була тоді божевільна. Не дала ґолемові розчавити вашу жалюгідну довбешку. А потім утекла. От і все.

Вона не зводила з нього очей. Він відповів їй таким самим поглядом. У світлі ламп його обличчя видавалося блідим і твердим. Між ними падали краплі дощу.

Мендрейк кахикнув:

— Еге ж, подробиці чудові… Дякую. Хоча мене цікавили не тільки подробиці… мені хотілося знати інше: навіщо? — Він засунув руки в кишені.

— Не знаю, навіщо, — відповіла Кіті. — Справді не знаю.

— Надягніть пальто, — порадив Мендрейк. — Застудитесь.

— А хіба вам не байдуже?

Проте пальто вона все-таки надягла. Мендрейк дивився, як дівчина плутається в рукавах. Коли ж вона нарешті впоралася з гудзиками, він знову кахикнув.

— Ну, хай там яка була причина, — почав він, — мені, гадаю, слід було б…

— Ні, — відказала Кіті. — Ні. Я не хочу цього чути. Від вас.

Чарівник спохмурнів:

— Але ж…

— Я це зробила не подумавши. Якщо вже ви хочете знати правду, я за цим частенько шкодувала — щоразу, коли бачила на вулицях ваші огидні, брехливі листівки чи проходила повз підмостки, на яких наймані вами актори брехали за вашими вказівками. Тож не треба мені дякувати, пане Мендрейку. — Вона стенула плечима: дощ потроху дужчав. — Якщо вже хочете комусь подякувати, то дякуйте Бартімеусові. Це він порадив мені врятувати вас.

Навіть у темряві Кіті побачила, як зблідло чарівникове обличчя. Постать його напружилася, голос задрижав:

— Він порадив вам? Пробачте, мені важко в це повірити!

— Чому ж? Бо він демон? Еге ж, я розумію, як це безглуздо. Проте саме він пояснив мені, як зупинити ґолема; саме він покликав мене, коли я вже ладна була втекти. Якби не він, ви б неминуче померли. Тільки не переймайтеся цим — адже він лише раб!

Якусь хвилину чарівник мовчав. Тоді промовив:

— Я саме збирався розпитати вас про Бартімеуса. Він чомусь небайдужий до вас. Цікаво, чому?

Кіті щиро зареготала:

— Небайдужий?! Аж ніяк!

— Аж ніяк? Чому ж він тоді сказав мені, що ви загинули? Він говорив, ніби вас убив ґолем. Тому я, власне, й не шукав вас усі ці роки.

— Він так сказав? Я й не знала… — Кіті подивилася на чорну річку. — Ну, можливо, тому, що я шанобливо повелася з ним! Не поневолювала, не тримала багато років на службі — аж доти, доки його сутність виснажилась до краю!

Дівчина прикусила губу й поглянула на чарівника. Його очі ховалися за смужкою тіні.

— А звідки, власне, вам це відомо? — тихо поцікавився він. — Ви ж не бачилися з Бартімеусом усі ці роки. Чи все-таки бачилися?

Кіті позадкувала до парапету. Чарівник ступив ближче до неї.

Аж тут у повітрі зненацька щось засичало. Дощові краплі випарювались над чимось, що з’являлося над водою. То була невеличка куля, блискуча й рожева. Залунала музика, ніби десь удалині заграв оркестр. Мендрейк відсахнувся й вилаявся крізь зуби.

З кулі визирнуло трохи викривлене опецькувате обличчя. І долинув голос, так само трохи спотворений:

— Джоне! Нарешті я знайшов вас! Ви запізнюєтесь! Музиканти вже розігруються — чуєте? Приїздіть мерщій!

Чарівник легенько вклонився:

— Пробачте, Квентіне! Мене затримали.

— Не марнуйте часу! — обличчя на мить перевело погляд на Кіті. — І вашу подружку теж беріть із собою! Я для неї залишу місце. У вас десять хвилин, Джоне! Десять хвилин!

Куля знову засичала, розтала й зникла. Темний дощ, як і до цього, шурхотів по поверхні Темзи.

Кіті з Мендрейком вирячились одне на одного.

— Здається, — поволі промовив чарівник, — що нам доведеться продовжити цю розмову пізніше… Чи любите ви театр, панно Джонс?

Кіті набундючила губи:

— Не дуже.

— Я теж, — він витончено махнув рукою в бік вулиці. — Що ж, страждатимемо разом!

19

Бартімеус

Наш напад на готель «Амбасадор» було сплановано по-військовому точно і вкрай ретельно. Десятихвилинна суперечка в телефонній кабіні — і план готовий.