Брама Птолемея

— Хм-м… — пан Баттон позирнув у запилюжене вікно, на похмуре жовтневе небо. — Я, звичайно, розумію, що простолюд невдоволений. Війна надто затяглася. Боюся, що пан Деверо поводиться не так, як слід було б. Та що ми можемо вдіяти? Навіть я, чарівник, і сам безпорадний! Усю владу зосереджено в руках Ради, Лізі. А ми, решта, можемо тільки дивитись — і сподіватись кращих часів. Якщо загинув один з твоїх друзів, тоді зрозуміло, чому ти не в гуморі… Мені справді шкода. Хочеш іще кекс?

— Ви дуже ласкаві. Дякую, сер.

Кіті сіла на канапу і взяла собі ще один кекс.

— Можливо, тобі варто взяти сьогодні вихідний, Лізі, — провадив пан Баттон. — Я все одно працюватиму над своїм реєстром демонів — ти тут не потрібна мені… Яка ж їх сила-силенна! Дивно, як вони всі вміщуються в Іншому Світі!

Кіті поспіхом ковтнула крихти від кекса:

— Пробачте, сер, а що ж це все-таки за Інший Світ? Тобто… який він має вигляд?

Старий пирхнув:

— Там панує хаос, вир нескінченних мерзот. Як я пам’ятаю, Дюлак назвав його «вигрібною ямою божевілля». Нам важко навіть уявити, яке це моторошне місце! — він здригнувся. — Це треба заїсти ще однією булочкою.

— То чарівники бували там? — запитала Кіті. — Мали ж вони його побачити, щоб дізнатись, який він!

— Ось ти про що! — пан Баттон стенув плечима. — Не зовсім так. Найчастіше авторитети посилаються на свідчення надійних рабів. А лізти туди самому — це вже інша справа. Це означає — ризикувати водночас і тілом, і душею.

— Виходить, цього ніхто не робив?

— Дехто пробував. Скажімо, Фічіно — Дюлаків наставник. Він сподівався здобути силу демона, а натомість утратив здоровий глузд. Назавжди. А щодо його тіла… ні, ці подробиці занадто огидні.

— Розкажіть, сер! Будь ласка!

— Ні, нізащо! Були й інші спроби, та вони теж закінчилися божевіллям — або й чимось гіршим. Єдиним чарівником, який стверджував, що добився в цьому успіху, був Птолемей. Він описав подробиці в своїх «Апокрифах», але цінність його нотаток сумнівна. Він вважав, ніби це можливо лише з допомогою відданого тобі демона, чиє ім’я й дозволяє відчинити Браму, — старий знову пирхнув. — Звичайно, що все це сміх та й годі: хто всерйоз довірить демонові власне життя? До того ж, судячи з усього, Птолемей сам постраждав від свого експерименту. Згідно з більшістю джерел, прожив він після того недовго.

Довіра! Для Бартімеуса це було найважливіше. Птолемей погодився довіритись йому. І, як наслідок, їхній зв’язок не мав меж… Кіті дивилася в стелю, пригадуючи, як джин кинув їй виклик, пропонуючи вийти з кола. Вона цього не зробила — з тієї очевидної причини, що він негайно розтерзав би її на шматки. Довіри між ними не було. Ні з її, ні з його боку.

В душі Кіті знову спалахнув гнів: змарнувати стільки років на гонитву за безнадійною мрією! Дівчина підвелася з канапи.

— Можна, я й справді візьму вихідний, сер? — запитала вона. — Гадаю, мені й справді треба трохи погуляти…

У передпокої, беручи з вішака своє пальто, вона пройшла повз стос книжок, які впорядкувала зовсім нещодавно, готуючись розставити їх по щойно куплених полицях. Серед них були давні праці з Близького Сходу, й між ними… Дівчина зупинилась і перевірила. Так, ось він, третій згори, цей тоненький томик: Птолемеєві «Апокрифи».

Кіті прикусила губу. Який сенс? Бартімеус казав, що цю книжку написано грецькою мовою — отже, для неї вона буде незрозуміла… Дівчина пішла геть — лише для того, щоб знову зупинитись у передпокої. Вона озирнулась. Урешті-решт, чому б і ні? Шкоди з цього все одно не буде!

Давніх звичок позбутися важко. Отож, коли Кіті вийшла надвір, книжка лежала в її кишені.

* * *

Цього вечора часу Кіті не бракувало, тож вона вирушила до «Жаби» пішки. Вона сподівалася, що прогулянка хоч трохи розвіє її безмежне розчарування, та вийшло тільки на гірше. Обличчя людей, що траплялися дорогою, були понурі й насуплені, плечі — похилі, і всі перехожі дивились лише собі під ноги. Над вулицями кружляли кулі-шпигуни, на головних перехрестях нахабно стовбичила нічна поліція. Кілька вулиць було перегороджено барикадами. В центрі Лондона тривали заворушення, тож влада наводила порядок. Повз Кіті не раз проїжджали білі поліційні фургони; здалека лунало виття сирени.

Кіті сповільнила ходу, зирячи перед собою тьмяним, невидющим поглядом. Її гнітило відчуття, що все даремно. Три роки вона просиділа в бібліотеках і запорошених кімнатах, граючись у чарівницю. І заради чого? Нічогісінько не змінилося. І не зміниться. Лондон огортала завіса несправедливості, й вона, як і всі інші, заплуталась у ній. Рада робить, що хоче, і їй байдуже, скількох це завдає страждань. І вона, Кіті, нічого не може з цим вдіяти.

У «Жабі» теж панував похмурий настрій. У залі було чисто — позавчорашнє безладдя прибрали ще напередодні. У кінці стойки, на місці діри, залишеної демоном, красувались новенькі блискучі дощечки. Вони трохи відрізнялися за своїм кольором, проте Джордж Фокс замаскував це поштівками й мідяними цяцьками. Всі поламані столи й стільці замінили, круглу випалену пляму біля дверей накрили килимком.