Брама Птолемея

— Не тікай від теми! Кажу тобі: це все твоя провина! Треба було більше вірити мені. Ще й після стількох років, коли я допоміг тобі впоратися з Лавлейсом, з Дювалем, з анархістом і устрицею…

Він скривився:

— Тільки не згадуй цю останню історію!

— Після всього цього, — провадив я, — ти став таким самим, як усі. Типовим чарівником, що бачить у мені тільки ворога! Я — огидний демон, до якого немає довіри… — я помовчав. — Чого ти регочеш? Цей регіт справді дратує мене!

— Бо це так і є! — вигукнув він. — До тебе не може бути довіри. Та збрехав мені!

— Назви хоч один приклад.

Він зблиснув очима:

— Кіті Джонс!

— Не розумію, про що це ти.

— Та казав мені, що вона померла. А я дізнався, що вона жива!

— Он як! — мої вуса трохи обвисли. — Та бачив її?

— Ні!

— Тоді ти помиляєшся, — я спробував опанувати себе. — Вона мертва. Мертвіша за мертву. Ґолем ковтнув її цілком — хап! — і облизав губи. Шкода, звичайно, але кажу тобі: не треба перейматися цим по стількох літах…

Я замовк — мені не сподобався його погляд.

Мендрейк повільно кивнув. Червоні плями боролися на його обличчі з білими. Як наслідок, вийшла нічия — п’ятдесят на п’ятдесят.

— Ковтнув цілком, кажеш? — перепитав він. — Цікаво. Раніше ти, здається, казав мені, що ґолем її спопелив.

— Та невже? Так, і спопелив теж. Спочатку спопелив, а тоді ковтнув… ой!

Чарівник без попередження підняв спис і вдарив мене. Я був надто млявий і слабкий, щоб ухилитися: спис уцілив мені просто в груди. Я зойкнув, потупив очі… і знову заспокоївся.

— Не той кінець списа, — зауважив я. — Ти переплутав.

Мендрейк теж помітив це. Вилаявшись, він жбурнув спис геть, за межі пентакля. Він стояв, зирячи на мене й важко дихаючи, намагаючись опанувати свої почуття. Минула хвилина, аж поки його серце припинило тьохкати.

— Ти знаєш, де вона? — запитав я.

Він не відповів нічого.

Я тихо промовив:

— Облиш її. Вона не завдасть тобі ніякої шкоди. До того ж пам’ятай: вона врятувала тобі життя. Тут я не збрехав ані слова.

Він хотів був щось відповісти, та лише мовчки хитнув головою — так, ніби змушував себе забути про це.

— Бартімеусе, — нарешті заговорив він. — Я обіцяв, що відпущу тебе, якщо ти виконаєш моє завдання. Хоч ти раз по раз випробовуєш моє терпіння, я не порушу свого слова. Розкажи мені, що сталось, коли ти вистежував Дженкінса, і я тебе відпущу.

Левиця згорнула на грудях лапи й поглянула на нього згори:

— Назавжди?

Він позирнув кудись убік:

— Цього я не обіцяв.

— То пообіцяй. Як я розумію, мої відомості — єдине, що може врятувати тебе від Тауеру. Так чи ні?

Він скреготнув зубами:

— Здається, цей Гопкінс замислює якусь змову. Якщо я зумію викрити її, моє становище, радше за все, поліпшиться.

— Справді? Що ж, у мене є цінні відомості. Вони тебе не розчарують.

— Гаразд… — відповів він майже нечутно. — Якщо вони справді цінні…

— Цінні. Навіть безцінні. Розумна угода — точнісінько як за давніх часів! Знаєш, Мендрейку, — замислено промовила левиця, — як нам було краще, коли ти був менший! Тоді тобі не бракувало здорового глузду.

Він понуро глянув собі під ноги:

— Мені про це вже казали. Я слухаю тебе!

— Гаразд, — левиця зчепила лапи, хруснула кістками й почала: — Я стежив за Дженкінсом по всьому Лондону. Він залучив до своєї змови цілу мережу чарівників. Разом їх семеро — всі чимось подібні до нього: слабкі, озлоблені, низького рівня — такому могутньому магові, як ти, не варто боятись їх.

— Та знаєш їхні імена? — Чарівник уважно слухав, ніби всотуючи кожне слово.

— Візерс, Берк… Ці імена для мене теж нічого не означають. А от Лайма ти повинен пам’ятати.

Мендрейк вирячив очі:

— Руфуса Лайма? Лавлейсового друга? Оце вже цікаво! То він досі…

— Еге ж. І так само схожий на рибу. Він, здається, щойно повернувся з Парижа.

— А що в них за наміри? Чи дізнався ти хоч якісь подробиці?

— Правду кажучи, нічого певного. Крім того, що вони всі підбирають собі демонів. Але ж вони чарівники — чим їм ще займатися? А ще вони говорили про мотузки й ланцюги. І про фургони…

Він зморщив носа:

— Фургони?

— Саме так. І згадували про якийсь експеримент. Вимагали доказів, що він пройшов з успіхом. Що за експеримент — навіть гадки не маю. — Я почухав собі вухо. — Що іще?.. Ось: Дженкінс сказав, що їх повинно бути семеро — «кожен на своєму місці».

Мендрейк мугикнув:

— Це про Раду. Нас у Раді семеро. Вони планують заколот.

— Як і завжди.

— Це справді цікаво. Тільки подробиць замало. — Мендрейк запитально поглянув на мене. — Ти хочеш, щоб я за це відпустив тебе?

— Не тільки за це. Дженкінс відвідував не лише кількох своїх відчайдушних друзяк. Він побував ще в декого… Ану, вгадай з трьох разів, у кого?

— У кого ж?

— Ну-бо, вгадай! Ой, який ти нудний… Гаразд, підкажу тобі. Борода… Правильно, молодець!

— Я ж нічого не сказав!