Брама Птолемея

— Не хвилюйся, пане ревнивцю. Не влаштовуй сцен.

— Хто це був? Чоловік чи жінка?

Я спробував його заспокоїти:

— Послухай-но! Я знаю, чого ти боїшся. Я цього не робив, Ти задоволений?

— Ні! Ти гадаєш, ніби я повірю хоч одному твоєму слову?

Це вже було занадто. Левиця вирішила вдатися до відвертого зухвальства[60]:

— Гаразд. Тоді повір, що це — не твоє діло. Я тобі нічим не зобов’язаний!

Хлопчина так розлютився, що ладен був вискочити зі свого костюма. Звичайно ж, я розумів, чого він боявся: щоб я не виказав комусь його справжнього імені.

— Слухай-но, синку, — сказав я. — Я ніколи не розповідаю одному своєму господареві про інших — якщо цього не вимагають мої власні інтереси. Отож не сподівайся, що я розповім тобі про той нічний виклик. І твого жалюгідного справжнього імені я теж нікому не виказував — з тієї-таки причини. Навіщо воно мені? Для мене воно нічого не важить. А якщо вже ти боїшся, що я відкрию комусь твої дитячі таємниці, на це є дуже простий спосіб. Відпусти мене й квит! Але ж ні — ти не можеш цього зробити. Ти просто, гадаю, не хочеш зректися свого минулого! Ось чому ти тримаєш мене напохваті — навіть такого немічного! Щоб чіплятися за того Натаніеля, яким ти був колись. Так само, як і за великого, бридкого Джона Мендрейка, яким ти став тепер.

Чарівник не відповів нічого — лише зирив на мене порожніми, вогненними очима. Я його не звинувачував. Правду кажучи, я й сам трохи здивувався. Не знаю, звідки беруться ці несподівані осяйні думки. Та боюся, що він мене розчув не до ладу. Вигляд у нього був якийсь кепський.

Ми перебували в його кабінеті. Надворі, здається, вечоріло. Всюди було порозкидано папери, на столі стояла незаймана тарілка з їжею. В повітрі пахтіло чимось квасним, тяжким, що свідчило про те, що господар тривалий час не мився. І справді, згаданий господар зараз не відзначався своєю звичною акуратністю. Обличчя в нього набрякло, очі були червоні й шалені, розстебнута — на мій превеликий подив — сорочка висіла пузирем. Усе це аж ніяк не пасувало його вдачі: зазвичай Мендрейк був дуже вимогливий до себе. А зараз усе його самовладання кудись поділося.

Що ж, цей бідолашний юнак такий вразливий! Треба з ним поводитись лагідніше…

— Чого ти такий розтріпаний? — пирхнув я. — Розтріпаний і розгублений! Що сталося? Ти раптом усвідомив, до чого докотився? Навряд чи це лише через те, що мене викликав хтось інший!

Хлопчина подивився в кришталеві очі левиці.

— Ні, — поволі відповів він. — У мене є чимало причин для смутку. А найголовніша — ти.

— Я?! — здається, я рано оплакував свою неміч. Старий джин ще може постояти за себе… Я виструнчився. — І в чому ж тут річ?

— Ну… — він устромив спис у підлогу, мало не зачепивши собі ногу вістрям. — Зараз я перелічу, якщо ти досі не здогадався. По-перше, за останню добу в Лондоні спалахнула низка серйозних заворушень. Простолюд завдав чарівникам серйозних збитків. Відбулися бійки, нещасні випадки. На вулицях і досі безлад. Цього ранку Деверо запровадив надзвичайний стан. Вайтгол оточений військами. Підвалини імперії руйнуються.

— Еге ж, деньок тобі випав невеселий, — підтакнув я. — А я тут до чого?

Мендрейк кахикнув:

— Усе почалося з жабеняти, яке дві ночі тому влаштувало шарварок у Сент-Джеймс-парку. Завдяки йому серед натовпу вирвався на волю небезпечний джин. Саме цей випадок і спричинив заворушення.

Левиця заперечливо гаркнула:

— Це вже не моя провина! Я лише намагався виконати твій наказ — до того ж у геть знесиленому стані. Я добився успіху за якнайважчих обставин! Стривай, не смійся, — мені мороз іде поза шкірою!

Юнак закинув голову й засміявся глухим, гавкучим сміхом, що нагадував радше крик гієни:

— Добився успіху?! Отак ти це називаєш?! Та мало не здох під моїми ногами, неспроможний вимовити жодного слова, коли я чекав на твою доповідь! Та прилюдно виставив мене дурнем! Якщо це «успіх», то що ж тоді, по-твоєму, «невдача»?

— Я виставив тебе дурнем?! — ледве стримала регіт левиця. — Здоров був, друже! Тобі це чудово вдається й самому, без моєї допомоги. Що я такого зробив? Привернув увагу до твоєї жорстокості, до того, що ти мало не знищив мене? Якому ще чарівникові спаде на думку тримати в світі джина доти, доки йому бракуватиме сили вижити? Дивно, що ти не прикандичив мене зовсім!

Мендрейкові очі спалахнули.

— Цього вони від мене й хотіли! — вигукнув він. — Хотіли, щоб я вибив з тебе відомості — й залишив здихати. А я, дурний, врятував тебе! Відпустив! І залишився сам на сам з усім тим шарварком, який ти влаштував! І от тобі наслідок: тепер моїй кар’єрі — кінець. І моєму життю, напевно, — теж! Мої вороги об’єднуються проти мене. Завтра я мушу постати перед судом — і все через тебе!

Голос у нього тремтів, очі сльозилися. Бракувало хіба що сумного співу скрипок. Левиця-войовниця висолопила язик і видала непристойний звук.

— Усьому цьому можна було б запобігти, — сердито зауважив я, — якби ти мав до мене більшу довіру й частіше відпускав на волю. Тоді б я був у кращій формі — і легко втік від Гопкінсових демонів.

Він хутко підняв голову:

— То ти знайшов Гопкінса?